Мені 53. Я молода й гарна жінка, то чому б і ні?
Ви тільки не подумайте, що я дуже себе розхвалюю, адже все саме так і є. Мені 53 роки і виглядаю я просто приголомшливо. Я постійно працюю над своїм тілом, шкірою та здоров’ям. Ну і, звісно, генетика. Без неї б я зараз була як усі мої однолітки: втомлена, страшна, з чоловіком та онуками на руках. Тим, хто вважає це справжнім жіночим щастям, я можу лише поспівчувати.
Я ніколи не сиділа на дієті. Цього не треба, якщо ти спочатку правильно харчуєшся. Уникаєш зайвих вуглеводів, надлишкових жирів та червоного м’яса. Харчуєшся тільки якісними продуктами, з упором на молочку та фрукти. З одного боку, ти стаєш здоровішим і привабливішим. А ще ти не зможеш набрати зайвих кілограмів.
Але це ще не все. Тіло потрібно зміцнювати. І тут нам допоможе спорт. У спортзалі потрібно робити розтяжку, іноді працювати з дуже невеликими вагами. І результат я вам гарантую!
Ну й от. Маю я стосунки з молодшим чоловіком. Чому б ні, я жінка вільна, незаміжня. Дітей у мене немає, та я ніколи їх і не хотіла, ось чому. Ви що, всі генетичні досконалості, що так дбаєте про свою спадщину? Чи у вас голова працює краще, ніж у інших?
Ні? Ну, так побійтеся Бога, нас уже й так більше 8 мільярдів. Куди ще?! Ось одна моя хороша подруга, молодша за мене на 2 роки, абсолютно мене не розуміє. Дбає тільки про внучку і постійно лементує, як побачить мене в новій сукні.
Ми з Танею знайомі давно, ще з дитинства. Але ми зовсім різні. Я вмію думати далі дітей, чоловіка та домашнього вогнища. А вона… Ну, ви зрозуміли. Знає, наскільки подорожчала ковбаса за останні півтора місяці. І постійно носить в кишені куртки кілька целофанових пакетів. Раптом щось дешеве трапиться. І одразу додому несе. Як білочка.
Хоч я ніколи і не була офіційно заміжня, у мене є чимало хороших знайомих, з якими я легко можу зустрітися і чудово провести час. Тож мені завжди треба тримати руку на пульсі актуальних новин. Для саморозвитку і, звичайно, підтримки розмови. Хтось дивиться телевізор, щоб витрачати якось час. Я ж свій давно продала, щоб на його місці поставити книжкову полицю.
Незважаючи на те, що я офіційно безробітна, у фінансовому плані я почуваюся дуже добре. Це якщо розповідати скромно.
Але останнім часом почали мене тривожити муки совісті. Вперше за дуже довгий час. Я вважаю, що людина повинна прожити своє життя так, щоб на тому світі їй не було соромно.
Тому я й зареклася в якийсь момент зустрічатися із одруженими чоловіками, це просто не моє. По-перше, почуваєшся злодійкою та змією-розлучницею. А навіщо? Я ж не збираюся одягати фату, навіщо мені потрібна ця банальність і життя в «щасливій» клітці?
А по-друге, одружені чоловіки ніколи не можуть бути з тобою по-справжньому. Вони постійно переживають і хвилюються, а чи не побачив їх хтось? А раптом дружина зараз подзвонить, що тоді робити, розлучатися? А що збрехати мені? Жах, ну правда ж? Що мені з ними робити потім, борщі їм варити чи теж онуків няньчити? Ще чого.
Мій новий знайомий Ігор відрізняється від чоловіків, з якими я звикла мати справу. Його одяг не був створений відомими брендами, а від нього самого пахло не дорогими парфумами, а звичайним одеколоном. І все ж таки Ігор зачарував мене з перших хвилин.
Звичайний усміхнений чоловік, яких багато. От тільки з ним можна було поговорити, посперечатися, посміятися і навіть трохи чогось повчити його і повчитися в нього. Так, Ігор молодший за мене і досить суттєво – йому 29 років. Але мене цей факт повністю влаштовує. Як і його. З ним мені добре, а йому подобається бути зі мною.
І ми зовсім не використовуємо один одного: я не тягну з нього гроші, бо у нього їх просто немає. А він не прагне мати щось із мене, бо знає, що я це вмить відчую. Мені подобається наш союз, він робить мене щасливішою і здоровішою. Але є одна сумна деталь.
Ні, Ігор не одружений. Проблема в іншому, мати мого молодого кавалера – Тетяна, моя «правильна» подруга. Тільки уявіть, що буде, якщо вона дізнається про нас двох. Причому Ігор не знає, що я дружу з його матір’ю. Я сама про це дізналася випадково і після того, як ми з Таниним сином почали зустрічатися І із цим треба щось робити.
Все частіше я ловлю себе на думці, що переживаю про свою «маленьку» таємницю. Я намагаюся не бувати з Ігорем у тому районі, де мешкає його мама. І взагалі, у нас найчастіше маршрут таксі – ресторан – додому.
Але останнім часом у мене з’явилося рішуче бажання розповісти моїй подрузі як є. Та й син у неї зовсім не хлопчик, майже 30 років. Але ж я знаю, яка у неї буде реакція. Добре, хоч її донька вже народила онука. Хоч якась радість у житті.
Тільки не можу вирішити: розповісти своєму кавалеру про всю ситуацію зараз чи ще трохи почекати? Але якщо буде потрібно, доведеться розповісти. Але чи не втрачу я після цього Ігоря?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
