Мені було лише 26 років, як мій Павло став ангелом. Що ми тільки не робили, та Боженька забирає найкращих. Діток ми ще не нажили, тому залишилася на цьому світі я одна-однісінька. Свекруха моя чудова людина. Одного разу коли я приїхала її провідати, вона стала наполягати, щоб я задумалася над своїм життям. – А як же Павло? – А що Павло? Павла вже не повернеш!

– Що ж ти робиш? Усі люди намагаються до міста переїхати, а ти до села повертаєшся! Ось навіщо ти квартиру продаєш? Краще продай будинок у селі та свекруху вже до себе забери, якщо так хочеш! Може, тобі пощастить і вона недовго проживе! – сказала мені Наталя.

– Що ти таке кажеш, Наталю?

– А що? Правду я кажу!

– Що ти! Моя свекруха зовсім не така! Вона в мене чудова! А я ж звикла до життя на селі. Там так добре! Повітря чисте, гарно так! А у квартирі я живу просто як у коробці!

– А мені ось тут добре! Подобається мені життя у місті!

– Та ми з тобою дуже різні. Гаразд, Наталю, я поїду до клініки. Вже свекруху мали виписати.

Я поїхала забирати свою свекруху.

Її я стала називати мамою відразу після весілля. Чому? Та тому що моя свекруха, Ольга Борисівна, прийняла мене як свою дочку. Я бачила від неї лише гарне.

Я взагалі виросла у дитячому будинку. Мені було лише п’ять років, коли моя мама від мене відмовилася. Вона продала свій будинок та поїхала зі своїм черговим чоловіком невідомо куди. Більше я її ніколи не бачила. У дитячому будинку жити було нелегко, але мене там усі любили і ніхто не ображав мене. Всі ставилися до мене як до сестрички.

Потім я вивчилася на бухгалтера і попрямувала до невеликого села. Там я пропрацювала цілих три роки. А потім подруга вмовила мене поїхати до міста.

Я там швидко знайшла гарну роботу. Потім я познайомилася з Петром. Ми з ним одружилися, але я постійно хотіла жити в селі та вмовляла чоловіка повернутися жити до села до його мами. Але Петро був категорично проти. Йому дуже подобалося жити у місті.

Ми з чоловіком добре заробляли та змогли купити собі квартиру. А потім Петро занедужав. Ми його довго “витягали”, але все було не просто і у 27 років Петро став ангеликом.

І ось, у 26 років я залишилася без чоловіка. У нас із Петром навіть дітей не було, і тому я залишилася сама.

Свекруха кликала мене до себе. Але я довго не наважувалася переїхати до села. А потім свекруха занедужала. Я зрозуміла, що їй потрібна моя допомога.

Я продала квартиру і через рік після відходу чоловіка переїхала жити до свекрухи. Жили ми з нею дуже добре. Мені свекруха часто казала:

– Доню, тобі треба вийти заміж! Ти маєш бути щасливою! Я хочу, щоб у тебе були дітки!

– Та що ви таке кажете! А як же Петро?

– А що Петро? Петра вже немає на цьому світі, і його вже не повернеш! А тобі треба жити далі! Адже ти ще така молода! Ти маєш бути щасливою! Стати мамою!

І ось через три місяці недалеко від будинку моєї свекрухи купив будинок молодий чоловік. Тарас іноді допомагав нам по господарстві. А моя свекруха дуже потоваришувала з ним.

Я бачила, як вони часто про щось тихенько розмовляють. Сусід нам і дров привозив, і дах допоміг відремонтувати.

– А що це відбувається? Ви що хочете заміж мене за Тараса віддати?

– Це тобі вже самій вирішувати! Але чоловік він добрий! Ти придивися до нього. І я буду тільки рада цьому! – сказала мені моя свекруха.

Я промовчала. Я тільки собі могла зізнатися, що Тарас мені дуже подобався. Потім ми почали з ним зустрічатися і за пів року одружилися.

А за кілька місяців я зрозуміла, що чекаю дитину. Коли я розповіла про це свекрусі, то вона була дуже рада цьому. Вона з нетерпінням чекає на свого першого онука.

Мені здається, що вона навіть помолодшала.

– Якою ж щасливою ти мене зробила! Я ж думала, що вже одна буду свій вік доживати! А тепер буду онуків няньчити і тобі допомагати! – радіє моя свекруха.

Фото ілюстративне