Мені було соромно за свою дитину, бо Ігорчик постійно плакав. Ніхто не попереджав мене, що материнство може бути таким важким.

Ігорчик плакав майже весь день. Я не могла поставити його навіть на хвилину. Варто було мені вийти з кімнати, як він починав кричати так, ніби його хтось образив. Лікарі повторювали одне й те саме — діти різні, у кожного свій характер. Я кивала, намагаючись не втратити розум.

Я завжди була впевнена, що стану гарною мамою. Не казковою — я знала, що таких не буває, — але лагідною, терплячою, з тією любов’ю, яку відчуваєш навіть у дрібницях. Коли дізналася про цікавий стан, почала малювати в голові плани: колір стін у дитячій, перші казки перед сном, теплі светрики, які в’яжу власноруч. Навіть “дня Х” не боялася. Мільйони жінок через це проходять — і я зможу.

Але Ігорчик плакав з першого дня. Не плакав тихо, а саме кричав. Жодні колискові не допомагали, ніякі обійми не заспокоювали. Він тупав ніжками у візочку, крутився на руках, наче намагався втекти. На прогулянках люди зиркали з осудом, а я тільки швидше котила коляску, сподіваючись, що він хоч трохи втихомириться.

Третьої ночі без сну я вже ледве трималася. Руки тремтіли на ручці коляски, коли я блукала кухнею, намагаючись хоч якось його заколисати. «Я ж стараюся… я ж хочу бути мамою…» — повторювала подумки. Але в певні моменти дивилася на нього й не відчувала нічого. Не радості, не злості — тільки порожнечу. Я була як робот: нагодувати, переповити, заколисати. І так знову й знову.

Мої подруги зникли. Хтось казав, що багато роботи, хтось — що з маленькими дітьми їм складно зустрічатися. А потім і телефонні дзвінки припинилися.

Я сиділа з цим крихітним, але гучним створінням на руках і згадувала, якою була раніше. Який запах мала моя улюблена парфумована вода, як смакувала кава, поки вона гаряча. І як це — просто поговорити з людиною, яка тебе розуміє.

Бувало, Ігорчик засинав, а я тихцем ішла у ванну, сідала на закрите сидіння унітаза і плакала. Потім вмивалася холодною водою, щоб не було видно червоних очей, і поверталася до нього. Бо я — його мама. І я люблю його. Мусила любити.

Перші тижні я намагалася вдавати, що все під контролем. Співала пісеньки, читала казки, розмовляла з ним, навіть коли він лише кричав у відповідь. Вірила, що він відчуває мій настрій і колись стане спокійнішим. Але з кожним днем було важче. Він плакав перед сном, після годування, після купання — без причини. А коли я виходила з кімнати, то знову чувся той розпачливий крик.

Одного разу я вирішила піти з ним у парк. Йому було два місяці. Через десять хвилин він розплакався так, що люди почали озиратися. Один чоловік на зупинці довго дивився на мене з виразом, який хотілося забути. Я, спітніла й задихана, бігла додому. Після цього тиждень навіть не виходила надвір.

Телефонні розмови з мамою обривалися, бо Ігорчик починав плакати. На повідомлення відповідати було ніколи. Одна знайома прямо спитала, чи з моєю дитиною щось не так, бо її син спить і їсть як годинник. Я відповіла, що у нас просто «важкий період». Хоча цей період здавався нескінченним.

Мені снилися сни, де я сама. П’ю каву в кафе, чую шум міста, ніхто мене не смикає за рукав. Прокидалася від крику — і знову в реальність.

Іноді, прогулюючись біля дитячих майданчиків, я бачила інших мам, які сміялися, розмовляли, а їхні діти гралися. Пробувала підійти, але Ігорчик швидко починав вередувати, і я тягла його додому.

Я перестала робити йому фото, перестала ділитися з рідними новинами. Навіть коли він почав перевертатися, повзати й робити перші кроки, я не відчувала тієї радості, про яку всі говорили. Лише думала: «Скільки сил це забере?»

Вадим працював багато. Повертався пізно, виснажений. Коли я намагалася розповісти, як важко мені вдень, він казав:

— Юлю, я ж теж втомлююся. Не можу взяти його на руки весь вечір.

— Та я й не прошу весь, — відповідала я. — Просто хоч трохи… щоб я могла поїсти.

Були вечори, коли я просто сиділа в темряві, поки він грався з телефоном. Ми майже не розмовляли.

Поступово в мені з’явилася думка: мені потрібна допомога. Я шукала няню цілий тиждень. Зрештою, знайшла жінку років сорока, Марину. Вона не сюсюкала з Ігорчиком, взяла його на руки і сказала:

— Йому треба відчувати, що ви спокійні. А для цього вам потрібен час для себе.

Я найняла її на кілька годин на день. І вперше за багато місяців змогла вийти з дому сама. Пройшлася вулицею, зайшла в магазин, навіть купила собі гарячий чай і випила його, не озираючись на дитяче крісло.

Через два тижні я вирішила повернутися на роботу. Вадим сумнівався:

— Ти впевнена? Він же ще малий.

— Я впевнена, — відповіла я. — Якщо я не почну знову говорити з дорослими людьми, то забуду, як це робиться.

Першого дня в офісі я відчувала себе ніби після довгого шторму ступила на землю. Колеги усміхалися, питали, як я. Хтось жартома сказав:

— Нарешті знову серед людей!

Я сміялася, і це був щирий сміх.

Марина справлялася з Ігорчиком чудово. Коли я поверталася, він лежав на килимку, дивився на іграшки і радів, побачивши мене. І це була радість без криків.

Маленькими кроками моє життя почало змінюватися. Я знову могла відчути себе собою. Не лише мамою, а й Юлею — жінкою, яка має мрії, розмови, плани. І найголовніше — я почала відчувати справжню любов до свого сина, без виснаження, яке її затьмарювало.

Тепер я знаю, що материнство — це не лише колискові та теплі обійми. Це ще й боротьба за себе, щоб мати сили дарувати дитині любов.

Я вийшла на роботу, але почувалася, ніби живу двома різними життями. З 9 до 18 я була Юлею — відповідальним менеджером, яка розв’язувала складні завдання, пила каву з колегами та навіть жартувала. Після 18:00 я знову ставала «мамою Ігорчика» — жінкою, яка поспішає додому, де на неї чекає дитина.

Марина, як ангел-охоронець, зустрічала мене на порозі. Ігорчик, побачивши мене, тягнув ручки, а я відчувала хвилю тепла, яка вже давно не була мені знайома. «Як він сьогодні?» — запитувала я. Марина усміхалася: «Чудово. Їв, гуляв, поспав півтори години». Це були слова, що звучали для мене як музика.

Одного вечора, коли я повернулася додому, Ігорчик, замість звичного плачу, посміхнувся мені, побачивши. Ця посмішка була першою, свідомою, і здавалася мені найяскравішим сонцем. Вона розтопила кригу в моєму серці. Я взяла його на руки й вперше не відчула напруги. Натомість, я відчула любов. Це була не та вимушена любов, яку я «мусила» відчувати, а справжня, тепла, яка наповнювала кожну клітинку мого тіла.

Я розуміла, що це завдяки Марині. Вона не просто няня, а справжня рятівниця. Вона навчила мене, що любити дитину — це не означає жертвувати собою. Це означає — бути щасливою і тоді ділитися своїм щастям з дитиною.

Вадим помітив зміни. Я почала більше посміхатися, навіть коли була втомлена. Ми знову почали розмовляти, не лише про побутові справи. Одного вечора він запитав:

— Ти справді щаслива?

— Так, — відповіла я, і це було правдою. — Мені було дуже важко, Вадиме. Мені потрібна була допомога.

Він обійняв мене. Це був перший щирий прояв підтримки з його боку за довгий час. Він зізнався, що теж почувався безсилим, не знаючи, як мені допомогти, і боявся, що ми втратимо одне одного.

Ми вирішили, що раз на тиждень будемо влаштовувати «вечір для себе». Марина приходила, а ми йшли в кіно, на вечерю або просто гуляли парком, як колись. Ці моменти допомагали нам згадати, чому ми разом.

Згодом, Ігорчик почав ходити. Цей період теж був нелегким, бо він всюди ліз, падав, набивав гулі. Але тепер я реагувала інакше. Я розуміла, що це частина його розвитку, і не панікувала. Я вже не відчувала, що він забирає мої сили, а навпаки — дає їх.

Минуло півтора року. Ігорчик уже був повноцінною особистістю, зі своїм характером. Він досі буває впертим, крикливим, але тепер я знаю, що це не моя провина. Я навчилася розрізняти його потреби.

Одного ранку я сиділа на кухні й пила гарячу каву. Ігорчик грався на килимку, щось бурмотів під ніс, а потім раптом підійшов до мене, обійняв за ногу і поклав голову мені на коліна. Я провела рукою по його волоссячку. Він підняв на мене свої великі карі очі, повні любові, і сказав: «Мама».

Ця мить, здавалося, тривала вічність. Я відчула, як сльози навертаються на очі, але це були сльози щастя. Сльози радості, що я змогла пройти через все це.

Я згадала всі свої страхи, всі сумніви, усі сльози, які пролила у ванній. Але також я згадала, як він вперше посміхнувся, як вперше обійняв мене за ногу, як сказав своє перше «мама».

Я зрозуміла, що материнство — це не ідеальна картинка з журналів, не ілюстровані казки. Це щоденна праця, іноді важка, іноді виснажлива. Але це також і найпрекрасніша любов, яку можна відчути. Це любов, яку ти створюєш щодня, попри всі труднощі, попри всі сльози.

Я повернулася на роботу, знайшла друзів, почала займатися спортом, щоб мати більше енергії. Я знову стала Юлею, але тепер я була ще й мамою. І це робило мене сильнішою, мудрішою, повнішою.

Я навчилася приймати себе такою, якою я є, зі всіма моїми помилками та сумнівами. Я зрозуміла, що не потрібно бути ідеальною мамою, щоб бути хорошою. Достатньо просто любити свою дитину і піклуватися про себе.

Одного разу, розмовляючи з Мариною, я спитала її, як вона це робить, як їй вдається бути такою спокійною. Вона посміхнулася: «Юлю, я просто знаю, що це не назавжди. Діти ростуть, вони змінюються. І найважливіше — любити їх такими, якими вони є, і давати їм відчувати, що вони в безпеці».

Її слова стали для мене ключем. Я перестала боротися з Ігорчиком, а почала його розуміти. Я почала відчувати його потреби, а не просто реагувати на його крики.

Коли я згадую, як мені було соромно за свою дитину, за її плач та крики, я розумію, що це було не соромно, а безсилля. Безсилля перед обставинами, перед втомою, перед незрозумілими почуттями. Але я змогла це подолати. Я знайшла в собі сили попросити про допомогу, знайти час для себе, повернутися до своїх інтересів. І це зробило мене кращою мамою.

Я вдячна Ігорчику за те, що він навчив мене бути сильнішою, витривалішою, і найголовніше — любити безумовно. Я вдячна Марині за її мудрість та підтримку. Я вдячна Вадиму за те, що він врешті-решт зрозумів і підтримав мене. І я вдячна собі за те, що не здалася.

Тепер, коли я дивлюся на свого сина, я не бачу втомленого, крикливого малюка. Я бачу прекрасну, унікальну, люблячу дитину. І я знаю, що я — найкраща мама для нього. Бо я навчилася любити не тільки його, але і себе. І це є найважливішим уроком материнства.

Минуло ще кілька років. Ігорчик пішов до садочка. Я вже не працювала на повну ставку, а брала проєкти на фрилансі, щоб мати більше часу на сім’ю. Це була моя свідома вибір. Я нарешті знайшла той баланс, про який так мріяла.

Наші вечори стали затишними та теплими. Ми разом готували, читали книжки, дивилися мультфільми. Ігорчик уже не кричав, а розмовляв, ставив тисячі питань, дивуючи нас своєю допитливістю.

Якось, сидячи в парку, я спостерігала, як Ігорчик бігає з іншими дітьми. Він сміявся, а я — сміялася разом з ним. Я згадала той день, коли ми вперше вийшли в парк і він кричав. Як же багато всього змінилося. І я усвідомила, що всі ті важкі моменти були потрібні, щоб я змогла оцінити це щастя. Щастя бути мамою.

Я зрозуміла, що материнство — це не тільки про дитину. Це про трансформацію. Про те, як ти з маленької дівчинки, яка мріяла про колір стін у дитячій, перетворюєшся на сильну жінку, яка знає, чого хоче і як цього досягти.

Я нарешті перестала відчувати сором за свою дитину, бо більше не відчувала його плач як свій провал. Це був його шлях, а мій шлях — бути поруч, підтримувати його та любити. І це єдине, що має значення.

Час минає, і тепер я з усмішкою згадую ті безсонні ночі та нескінченні крики. Вони були частиною нашої з Ігорчиком дороги, яка зробила нас ближчими. Я навчилася просити про допомогу, дбати про себе і приймати материнство з усіма його тінями та світлом.

А ви, мами, коли востаннє давали собі відпочити без докорів сумління? Чи доводилося вам просити про підтримку, навіть коли здавалося, що «маєте впоратися самі»? І що допомогло вам знову відчути радість від материнства, коли здавалося, що сили на межі?