— Мені дуже зле, синку, — ледь чутно прошепотіла мама, а я лише відмахнувся. Цей мій вибір дозволив дружині остаточно взяти мене під контроль, але на цьому я не зупинився. Наступним кроком було те, що я заблокував рідну людину всюди де це можна було зробити.

Життя Стефанії Петрівни текло тихо і розмірено в невеличкому містечку, де вона провела всі свої роки. Її найбільшою гордістю і радістю був єдиний син — Віктор. З самого дитинства вона вкладала в нього всю душу, працюючи на кількох роботах, щоб забезпечити його освіту і гідне майбутнє. Вона пам’ятала кожну його двійку і кожну перемогу, раділа його вступу до столичного університету, а потім — його стрімкому злету в бізнесі.

Віктор справді став дуже заможною людиною. Він переїхав до великого міста, відкрив успішну компанію і жив у розкішному будинку. Поруч з ним була дружина — Олена. Витончена, амбітна і, як здавалося Стефанії Петрівні, трохи холодна жінка.

Спочатку Віктор часто телефонував, приїздив на вихідні, допомагав. Але з часом візити ставали все рідшими, а розмови — коротшими. Олена не приховувала свого невдоволення провінційною матір’ю чоловіка.

— Навіщо ти їй дзвониш щодня, Вікторе? — питала вона якось ввечері, розглядаючи нове дороге намисто.

— Вона ж моя мати, Олено. Хвилюється.

— Хвилюється. Їй просто нудно у своїй глушині. Вона ганьбить нас своїми дзвінками. Ти тепер людина іншого кола.

— Не говори так, — Віктор намагався говорити рішуче, але його голос зрадливо тремтів. — Вона мені життя дала.

— Життя? І що з того? Ти маєш дбати про нашу репутацію. Поки вона дзвонить і розповідає всім, що її син ледь не забув, як вирощувати картоплю, — ми виглядатимемо дивно.

Олена методично, день за днем, вкладала в голову Віктора думку, що мати — це тягар, пережиток минулого, який заважає йому повноцінно насолоджуватися успіхом. Її слова, наче вода, що точить камінь, поступово руйнували синову любов.

Віктор почав вигадувати причини, щоб не їхати. То термінова нарада, то відрядження.

Стефанія Петрівна все розуміла. Її серце стискалося від болю, але вона не сміла скаржитися. Вона вірила: син зайнятий, прийде час, і він згадає про неї. Вона виправдовувала його перед сусідками і знайомими.

— Вітя так тяжко працює, — говорила вона сусідці Ганні. — Він будує своє майбутнє. А нам, старим, чого вже треба?

Прийшов час, коли Стефанії Петрівні стало погано. Її стан погіршувався з кожним днем. Вона відчувала сильний біль і слабкість, але довго не наважувалася потурбувати сина. Зрештою, коли сили майже полишили її, вона набрала його номер.

— Вітюню, — ледве прошепотіла вона у слухавку. — Мені дуже зле. Я не можу сама.

— Що ти таке кажеш, мамо? — голос Віктора був роздратованим. — Ти щось вигадала. Ми зараз на важливому прийомі. Не час для твоїх…

— Ні, синочку, — перервала вона. — Я впала. Не можу підвестися.

У слухавці запала тиша. Потім Віктор сказав:

— Я подзвоню пізніше.

Але пізніше він не подзвонив.

Наступного дня Стефанія Петрівна спробувала набрати його знову. Почулися довгі гудки, а потім — повідомлення: абонент поза зоною. Вона написала повідомлення у соцмережі, додавши знімок з лікарняного виклику. Відповіді не було.

Олена знову була поруч із Віктором.

— Що вона від тебе хоче? — запитала вона, побачивши повідомлення від матері.

— Знову якісь проблеми, — Віктор, втомлений від напруженого робочого дня, відмахнувся.

— Я бачила її повідомлення. Вона, здається, хвора.

— Ну і що? Я не лікар. Нехай викликає когось із місцевих.

— Так, але вона пише, що це серйозно. І просить грошей.

— Грошей? — Віктор підвів очі. — Це вже занадто. Вона завжди хоче уваги чи грошей. Я втомився від цього.

Олена хитро посміхнулася.

— У мене є ідея. Щоб уникнути цього постійного тиску і щоб вона не псувала нам репутацію, поки ми готуємося до важливого партнерства… Просто припини з нею спілкування. На якийсь час. Заблокуй її скрізь.

— Ти пропонуєш… заблокувати власну матір?

— Так. На якийсь час, поки все не вляжеться. Поки вона не зрозуміє, що не можна так вриватися у наше життя. І щоб не псувала тобі нерви. Вона ж не дитина.

Віктор стояв розгублений, розриваючись між совістю і бажанням мати спокійне, розкішне життя, яке обіцяла йому Олена. Страх втратити дружину і її вплив переміг. Вона була його оберегом у світі успіху.

— Добре, — сказав він, відчуваючи неприємний холод у середині. — Я зроблю це.

І він заблокував її. У телефоні, у соцмережах, у месенджерах.

Стефанія Петрівна, намагаючись зв’язатися з сином, не знаходила його ніде. Її повідомлення не доходили, дзвінки не проходили. Вона відчула себе самотньою, як ніколи. Її єдина опора, її світло в житті просто зник. Вона плакала, розуміючи, що він відмовився від неї, але не звинувачувала його.

— Мабуть, він дуже зайнятий, — шепотіла вона, лежачи у ліжку. — Мабуть, щось сталося з телефоном.

Допомога прийшла несподівано. Її колишня учениця, Марина, яка працювала медсестрою в обласній лікарні, приїхала до рідного міста у відпустку. Вона зайшла провідати стару вчительку і знайшла її у дуже важкому стані.

Марина негайно викликала місцевого лікаря, а потім, використавши всі свої зв’язки, організувала перевезення Стефанії Петрівни до обласного центру, де сама ж і доглядала за нею, як за рідною.

Минули тижні. Завдяки професіоналізму лікарів і турботі Марини, Стефанія Петрівна почала одужувати. Вона не переставала дякувати дівчині.

— Марина, якби не ти, мене б уже не було, — говорила вона.

— Стефаніє Петрівно, — відповідала Марина. — Ви були для мене другою матір’ю. Ви врятували мене від багатьох помилок. Ваш син… Він знає?

Стефанія Петрівна опустила очі.

— Я не можу до нього додзвонитися. Мабуть, у нього там якісь проблеми з технікою.

— Я знайшла його номер. Я спробую.

Марина зателефонувала Вікторові.

— Це Марина. Я ваша колишня учениця. Ваша мати у важкому стані в лікарні.

— Яка ще лікарня? — Віктор був наляканий і роздратований одночасно. Він сидів у дорогому ресторані з Оленою.

— Їй було дуже погано. Вона ледь не…

— Досить, — грубо перебив він. — Передайте їй, що я зайнятий. Я зайду пізніше. І більше не дзвоніть мені.

Олена взяла його за руку, усміхаючись.

— Бачиш, як вона постійно намагається втягнути тебе у свої проблеми. Ти все правильно зробив.

Марина, почувши це, не могла повірити своїм вухам.

— Ваш успіх не коштує того, щоб відмовлятися від матері, — прошепотіла вона у слухавку і поклала її.

Вона розповіла Стефанії Петрівні, що син дуже зайнятий, але передав їй побажання якнайшвидшого одужання. Збрехала, щоб не завдати їй ще більшого болю.

Через кілька місяців Стефанія Петрівна повністю одужала і повернулася додому, але вже не сама. Марина переїхала до неї, щоб допомагати по господарству. Вона стала для Стефанії Петрівни справжньою донькою. Вони проводили час разом, розмовляли, сміялися. Життя знову наповнилося теплом.

Але Віктору не було спокою.

Олена його залишила. Вона знайшла собі чоловіка ще заможнішого, з ще більшими можливостями. Вона просто зібрала речі і поїхала, залишивши Віктора самого в його розкішному, але тепер порожньому будинку.

Його бізнес почав занепадати. Партнери відвернулися від нього, відчувши його слабкість. Залишившись сам, без Олениної підтримки, Віктор не впорався з труднощами.

Одного дощового вечора, коли він сидів у темряві, Віктор згадав. Згадав мамин голос, її руки, її пиріжки. Він згадав, як вона завжди його захищала.

Він відчув нестерпний біль, усвідомлюючи, що відмовився від єдиної людини, яка любила його безумовно. Він кинувся до телефону, намагаючись зняти блокування, але тремтячі пальці не слухалися. Йому було страшно: а що, якщо його вже пробачити? А що, якщо він занадто пізно?

Зрештою, він розблокував номер матері. На екрані висвітилося десятки її старих, не доставлених повідомлень.

Він набрав номер. Довгі гудки. Нарешті, почувся голос.

— Алло, — пролунав тихий, рідний голос матері.

— Мамо, — Віктор ледь стримував сльози. — Це я, Віктор.

У слухавці запала довга тиша. Потім:

— Вітюню, ти… ти знайшовся. Я думала, щось сталося.

Він відчув, як її слова пробачення і любові, сказані таким спокійним голосом, проникають крізь його броню.

— Мамо, я так винен перед тобою. Я був не розумним.

— Приїжджай, синку, — сказала Стефанія Петрівна. — Я завжди на тебе чекаю.

Віктор зрозумів, що це його єдиний шанс. Єдиний шанс повернути свою душу і спокій. Він вилетів назустріч матері, не звертаючи уваги на дощ і втому. Він знав, що його чекає не розкішне життя, а щось набагато цінніше — прощення і любов.

Як ви вважаєте, чи заслуговує Віктор на прощення матері після всього, що він зробив, і чи справді він зміниться на краще? Чи достатньо лише його каяття, чи йому доведеться довго доводити щирість своїх намірів?

Напишіть свою думку в коментарях, що це важливо. І, якщо ця історія зачепила ваше серце, будь ласка, поставте вподобайку на знак того, що родинні цінності — найголовніше в житті!