Мені не потрібні були квіти. Не потрібні цукерки. Я навіть не просила дзвінка. Просто хотіла, щоб Іван згадав. Щоб згадав, що я не лише його “Галинка”, яка подає борщ на обід і тримає дім у порядку. А жінка, якій болить. Особливо в такі дні, як цей – День матері.

Мене звати Галина. Мені 58, і я давно вже не чекаю подарунків. Але цього року чекала. Бо щось у мені змінилося. Чекала, як дитина чекає тепла, коли мерзне. А замість тепла – мовчанка. І шматок рибної запіканки, покладений на тарілку, як ніби то і є “подарунок”.

– Ну що, смачно? – запитав Іван, жуючи, навіть не глянувши на мене.

Я мовчала. Не могла проковтнути. Ні їжу, ні образу.

– Галю, а що ти така тиха? – запитав він згодом. – Знову щось не так?

– Та нічого, Іване. Все, як завжди, – відповіла я, і це було найгірше, що могла сказати. Бо справді – все, як завжди.

У мене є троє дітей. Дорослі. Живуть окремо. Телефонують часом. Старша донька, Марта, в Італії. Син Вадим працює в Києві, молодша Ліля – ще навчається. Я всім потрібна, коли треба щось підшити, передати, допомогти з онуками, приготувати “так, як тільки ти вмієш, мамо”.

А я? Мені колись було 20. Мені хотілося співати, танцювати, гуляти босоніж по росі. Я писала вірші. Тепер я пишу списки покупок.

Того вечора, після запіканки, я пішла на веранду. Іван увімкнув телевізор – футбол, як завжди. А я сиділа й слухала, як на горищі щось шарудить – мабуть, миші знову.

Раптом телефон. Ліля.

– Мамо, я зайнята, але хочу тебе обійняти голосом. З Днем матері. Я тебе люблю.

Я відповіла щось тепле, але в середині було порожньо. Як шухляда без ложок.

– Мамо, ти ще щось хочеш? – запитала вона перед тим, як покласти слухавку.

Я глянула в темряву і сказала:

– Я хочу… почати жити для себе. Але не знаю як.

Вона мовчала. Потім сказала:

– Тоді почни з малого.

Наступного ранку я вийшла на базар, як завжди. Купила картоплі, яблук, трохи сиру. А ще – руду сукню. Не домашню. Не “зручну”. А таку, що прилягає до тіла і каже: я ще жінка.

Іван здивувався.

– А це що за екстраваганція?

– Просто захотіла. Можна?

– Ну… виглядаєш як… як тоді, коли ми познайомились.

Я усміхнулася, але всередині запекло. Бо саме тоді, коли ми познайомились, я мала мрію – поїхати до Львова. Побачити оперний, випити кави на площі Ринок. Ми тоді поїхали на город до його мами.

Сукня була першим кроком. А другим стала зустріч у бібліотеці. Місцева бібліотекарка, Надія, організувала клуб “Час для себе”. Туди приходили жінки. В’язали, пили чай, говорили.

– Приходьте, Галино. Вам буде цікаво, – запрошувала вона.

Я вагалась. А потім пішла. І вже через тиждень читала вголос вірші Ліни Костенко. Голос тремтів, але руки більше не мерзли.

– Ви така глибока, – сказала мені одна з жінок після зустрічі. – Якби ви писали, я б читала.

Я не відповіла. Але тієї ночі дістала старий зошит. Писала. Про себе. Про біль. Про надію.

– Щось ти зачастила на ті “збори”, – сказав Іван, коли я вчергове поверталась пізніше.

– Ага, зачастила, – відповіла я. – Бо хочу бути живою, поки жива.

Він не сказав нічого. Але наступного ранку прибрав на кухні. Мовчки. Без коментарів.

Минув місяць. У клубі планували поїздку до музею Коцюбинського в Чернігові. І я захотіла поїхати. Вперше – без Івана, без дітей. Просто – з собою.

– Ти серйозно? – спитав він. – А я?

– А ти? – відповіла я. – У тебе буде борщ у холодильнику й телевізор. А в мене – день, коли я не служитиму нікому. Лише собі.

Він подивився на мене довго. Потім лише сказав:

– Може, й добре.

Поїздка була як ковток свіжого повітря. Ми сміялися, гуляли, фотографувалися, пили каву з термоса, говорили про книжки, про дітей, про мрії.

Я сиділа на лавці біля бузку, коли підійшла одна жінка з клубу.

– Галино, ви розцвіли. Ви інша.

Я лише кивнула. Бо всередині щось справді зацвіло.

А коли повернулась додому, Іван поставив переді мною тарілку з борщем. Сам зварив. Уперше.

– Я подумав, що, може, ти втомилась.

– Втомилась. Але по-іншому. Приємно, – відповіла я.

Ми сиділи мовчки, а потім він сказав:

– Я ніколи не думав, що ти така. Що ти… можеш бути ще цікавішою.

Я засміялася:

– Та я завжди була. Просто ти не дивився.

Він посміхнувся. І в тому було щось нове. Трохи захоплення. Трохи поваги.

Тепер я маю щосереди зустріч у клубі. Щонеділі я пишу нову історію. У мене є рудий зошит. І ще одна сукня – синя. Для майбутньої поїздки до Львова.

А що у вас? Ви пам’ятаєте, коли востаннє робили щось для себе, не з обов’язку, не з вимоги, не з втоми – а просто з любові? Якщо ні – може, час почати з малого?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений