”Не дай Боже з діда пана!”, – так і моя бабуся колись казала! В житті кожен дає собі раду, як може! Комусь краще дається, комусь гірше! Але якось люди жити мають у згоді.
Моя історія про колишню подругу, яку звати Віра. Коли ми з нею познайомились нам було по 20 ( ми з нею однолітки)!
Я вже рік була заміжня, а от Віра збиралась стати на рушничок щастя.
Якось ми зустрілись, пішли на каву, а вона каже: “Мартусю, за тиждень беру шлюб, а сукні білої не маю за що купити. Що робити? “Я довго не думаючи, кажу: “У мене є, позичу тобі!” Ой як зраділа тоді Віра, їй аж сльози вийшли на очі.
Відтоді наша дружба стала міцнішою, розказували одна одній секрети, ділились усім на світі, були, як сестри.
Минав час, Віра пішла у невістки, потрапила до заможних людей. Чоловік старався в хаті і до хати. Я приходила в гості деколи до подруги, вона хвалилась ремонтами, обновками, а я тішилась за неї, бо знала, що росла без батьків. От, думала, Бог допоміг Вірі, тепер буде щасливою!
Та не так сталося, як гадалося. Одного разу мені потрібно було позичити гроші, до зарплати було ще далеко, а на ліки не вистачало. Звичайно, зразу ж побігла до Віруні. Кажу “так і так”, виручи, допоможи. На що почула категоричну відповідь: “Марто, у нас ремонти, не проси – нема.”
Мені було прикро почути таку відповідь від найкращої подруги, зрозуміла, що більше не можу ніколи на неї розраховувати. Все минуло, час пройшов. Я й забула про ту історію.
Але одного разу Віра приїхала в гості, вона хотіла вкотре похизуватись новим одягом, показувала на фото євроремонти. Я накрила стіл, запросила, щоб пригощалась, але Віра відмовилась: ” Ні, Марто, я такого не їм, сита, вибач”. Бачила, як вона зверхньо покрутила носом, ще трішки побула тай пішла.
У мене лишився на душі осад, я ж від щирого серця, а вона… Чому така зверхня? Невже, час так може змінити людину?
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua