Мені за 50, і я мушу починати своє життя з чистого білесенького аркушу. У буквальному сенсі. Діти, яких я народила і яких росла й виховувала, чоловік, фінансовий достаток все це тепер у минулому. І мені не повернути їх. Чому?
Напевно, причина у моєму сприйнятті реальності і людей, що оточують мене. Не приховую, святою мене навряд чи можна назвати, але й відверто поганою людиною я ніколи не була. Оступилась, і все раптом просто обрушилося, пішло з-під ніг.
Одного разу я вирішила поїхати працювати за кордон, в Чехію. Для блага своєї родини. Щоб заробити грошей на сім’ю, приїхати і продовжувати жити своїм життям, але кращим. Особливих планів у мене не було, лише ідея.
Чоловік, маленькі син і дочка. У нас, в принципі, все було непогано. Але хотілося чогось більшого, а перспективи були так собі в нашому містечку на Вінниччині на той момент.
Чоловік довго не хотів відпускати мене саму, дітей не було на кого залишити, але я по молодості була досить амбітною. Тому згодом я взяла квиток і поїхала. На рік чи два, так мені спершу думалося.
Однак насправді за такий короткий період часу багато б я заробити не змогла. Тим більше, що перші півроку сама ледве зводила кінці з кінцями. Ну і навіщо повертатися, якщо поїздка не принесла бажаних результатів і ти лише даремно втратила час?
За рік я відносно стала на ноги і вже могла відправляти якісь гроші Артему. На дітей, господарство та інше. Небагато, але хоча б моя совість була чистою.
За 7 років я зуміла знайти краще місце і навіть кілька разів приїжджала додому. Ненадовго, але все ж таки ми з родиною бачилися. Чоловік мене зустрічав добре, хоч і щоразу його очі сумували перед моїм новим від’їздом.
Діти теж не були в захваті, коли я знову їхала, але їх можна було втішити подарунками, готівкою і тому подібним. Вони швидко росли, і я вже бачила, що син збирається одружитися, та й дочка навряд чи в дівках залишиться.
Але залишатись удома довго я не могла. Мені подобався той ритм життя, яки й я мала за кордоном. Подобався клімат, їжа, рівень життя. Рідна оточуюча сірість в Україні – я від них відвикла.
А потім я зустріла Адама. І все закрутилося із ще більшою швидкістю. Цей чоловік оточив мене ніжністю, турботою та своєю неймовірною харизмою. Мені було не по собі, бо я була одруженою жінкою.
І разом з тим чоловіка я бачила так давно, а Адам постійно був поряд. Він не скупився на компліменти, широкі жести, дорогі подарунки. З ним я почувала себе як 12-річна дівчинка. У комфорті, захищеною та по вуха закоханою у старшого хлопчика. Це просто не пояснити двома словами. Лиш деякі жінки мене зрозуміють.
Через якийсь час ми переїхали до його будинку. Але мешкав він не один, а з родичами, так у них заведено. Крім нього там була ще сестра та мама. Але його мати була старою жінкою, яка просто раділа з того, що син нарешті знайшов собі когось гідного. А сестра спершу навіть зі мною не віталася. Хоча потім якесь спілкування все ж таки налагодилося.
Я продовжувала працювати і надсилати додому гроші. Весілля сина, на жаль, мені довелося пропустити. Але в подарунок я відправила йому досить кругленьку суму. Тож вистачило б заплатити за машину, наприклад, чи скромну квартирку. Про дітей я не забувала.
Якось Адам поставив мені умову: я, поки ми разом, не маю більше працювати. Він хотів завжди бачити мене в доброму настрої, сповненою сил, і взагалі хотів, щоб я стежила за собою і була з ним лагідною.
Це, звичайно, була приємна новина для мене, як для жінки. Але в іншому все було не так гладко. Де брати гроші для своєї першої родини, для дочки, зрештою? Тому ми домовилися, що півроку я ще попрацюю, а потім уже буде так, як він мене просив.
Відпрацювавши належний термін і виславши все до копійки додому, я нарешті відчула себе справжньою пані. Навчилася розбиратися у дорогих речах, підтягла мову. І взагалі мене вже важко було відрізнити від місцевих жінок.
Ми з Адамом жили в одній великій кімнаті, місця нам вистачало, тому я почувала себе дуже комфортно. Він продовжував балувати мене подарунками, ми їздили в інші міста, по всій Європі, куштували дуже вишукані страви. Все було просто чарівно.
Але одного разу моєму чоловіку треба було виїхати на кілька днів. І я залишилася з його сестрою та мамою. Інтуїція підказувала мені, що щось мало статися, аж надто якось стало тихо без Адама, але до такого я була не готова.
Після повернення брата сестра Адама першою прийшла до нього і почала швидко і дуже емоційно спілкуватися з ним. Я не могла зрозуміти все, що вона говорила, все через динаміку розмови. Але було зрозуміло, що ця жінка звинувачує мене у крадіжці. Так, ніби я краду у неї прикраси. Хоча Адам мене просто обсипав різного роду коштовностями.
У моїй кімнаті, перевіривши мою скриньку, Адам знайшов у ній прикраси своєї сестри. Зрозуміло, що саме вона туди їх сама поклала, поки я виходила. Та й навіщо мені було їх ховати, грубо кажучи, на найвиднішому місці? Ну де логіка?
І все-таки мій чоловік у той момент від мене відвернувся. Він більше повірив сестрі, ніж мені, жінці, яка стільки часу з ним прожила і віддала йому все своє кохання.
Був конфлікт, були сльози. Але з’ясувати стосунки до кінця нам не вдалося. Він просто взяв мої речі та викинув за двері. Другого шансу все пояснити мені ніхто не дав.
Звісно, на вулиці я не залишилася. Спочатку у мене були якісь заощадження. Але я залишилася без нічого. Принаймні, без коханої людини точно.
Насамперед я зателефонувала додому, але з’ясувалося, що мої діти давно вже живуть своїм життям і навіть з батьком спілкуються дуже неохоче.
Мій чоловік, мій законний чоловік Артем, знайшов собі жінку, з якою вони потихеньку й живуть. Для зручності, мабуть, але я його не засуджую. Куди мені тепер повертатись?
Вийшло так, що тепер у мене стоїть дилема, яку я для себе вже давнов принципі вирішила.
Повернутися на батьківщину жінкою, з якою не хочуть розмовляти власні діти і яку давно забув чоловік. Приїхати без грошей, без сенсу і взагалі прийнявши ганьбу на себе.
Або залишитися тут і спробувати почати все з нового аркуша. Я вирішила переїхати до подрукги в Італію і спробувати там. Так, для роботи по 10-12 годин на добу я вже, звісно, не готова. Але хоча б підробітку вистачить, щоби орендувати невелику кімнату.
Прикро одне. Я думала, що знайшла своє справжнє кохання, з яким можна було б прожити решту життя. Але отримала лише інтриги за спиною та фінал, сповнений суму образ.
Ось така моя історія. Чи заслужила я на все це? Мабуть, так. Чи чекає на мене щось хороше в майбутньому? Дуже на це сподіваюся. Принаймні, я була щасливою в цьому житті і відчуваю, що маю сили спробувати ще раз.
Всім добра й благополуччя!
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
