fbpx
життєві історії
Мені завжди було дуже соромно за батька. Особливо, коли він з’являвся на виступі перед новим роком чи Різдвом. Насправді, батько був дуже талановитий, але в той час на це ніхто не зважав, бо були інші важливіші справи. Він не був красенем, а точніше навпаки, що мене сильно злило. Однокласники, коли хотіли когось образити, говорили: “Та він такий самий, як батько Лесі”. Я тоді готова була провалитись крізь землю

Мені завжди було дуже соромно за батька. Особливо, коли він з’являвся на виступі перед новим роком чи Різдвом. Насправді, батько був дуже талановитий, але в той час на це ніхто не зважав, бо були інші важливіші справи. Він не був красенем, а точніше навпаки, що мене сильно злило. Однокласники, коли хотіли когось образити, говорили: “Та він такий самий, як батько Лесі”. Я тоді готова була провалитись крізь землю.

***

Він сідав на стілець біля ялинки, довго награвав на своєму баяні, намагаючись підібрати потрібну мелодію, а наша вихователька строго говорила йому: “Валерій Петрович, вище!”.

Всі хлопці дивилися на мого батька і давилися від сміху. Він був маленький, товстенький, рано почав лисіти, і, хоча ніколи не пив, ніс у нього чомусь завжди був буряково-червоного кольору, як у клоуна. Діти, коли хотіли сказати про когось, що він смішний і негарний, говорили так: “Він схожий на тата Лесі!” І я спочатку в садку, а потім в школі несла тяжкий хрест батьківської недоладності.

Все б нічого (хіба мало у кого які батьки!), Але мені було незрозуміло, навіщо він, звичайний слюсар, ходив до нас на ранки зі своєю гармошкою. Грав би собі вдома і не ганьбив ні себе, ні свою дочку! Часто збиваючись, він тоненько, по-жіночому, oйкав, і на його круглому обличчі з’являлася винувата посмішка.

Я готова була провалитися крізь землю від сорому і вела себе підкреслено холодно, показуючи своїм виглядом, що ця безглузда людина з червоним носом не має до мене жодного відношення.

Я вчилася в третьому класі, коли сильно застудилася. Від болю я вигукувала і стукала долонями по голові. Мама викликала швидку допомогу, і вночі ми поїхали до районної лікарні. По дорозі потрапили в сильну заметіль, машина застрягла, і водій верескливо, як жінка, став говорити, що тепер всі ми замерзнемо. Він говорив пронизливо, мало не плакав, і я думала, що у нього теж болять вyха. Батько запитав, скільки залишилося до райцентру. Але водій, закривши обличчя руками, твердив: “Який я не мудрий!”.

Батько подумав і тихо сказав мамі: “Нам потрібна вся мужність!” Я на все життя запам’ятала ці слова, хоча сильна бiль кружляла мене, як заметіль сніжинку. Він відкрив дверцята машини і вийшов в ревучу ніч. Дверцята зачинилися за ним, і мені здалося, ніби величезне чудовисько, брязнувши щелепою, проковтнуло мого батька. Машину хитало поривами вітру. Я плакала, мама цілувала мене холодними губами, молоденька медсестра приречено дивилася в непроглядну темряву, а водій  хитав головою.

Не знаю, скільки минуло часу, але раптово ніч освітилася яскравим світлом фар, і довга тінь якогось велетня лягла на моє обличчя. Я заплющила очі і крізь вії побачила свого батька. Він взяв мене на руки і притиснув до себе. Пошепки він розповів мамі, що дійшов до райцентру, підняв усіх на ноги і повернувся з всюдиходом. Я дрімала на його руках і крізь сон чула, як він кашляє. Тоді ніхто не надав цьому значення.

А він довго потім хворів. Мої діти дивуються, чому, вбираючи ялинку, я завжди плачу. З темряви минулого до мене приходить батько, він сідає під ялинку і кладе голову на баян, як ніби крадькома хоче побачити серед ошатного натовпу дітей свою дочку і весело посміхнутися їй. Я дивлюся на його сяюче щастям обличчя і теж хочу йому посміхнутися, але замість цього починаю плакати.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page