fbpx
життєві історії
Мені здається, люди в Україні дуже люблять прибіднятися. Особливо пенсіонери. Я вже десять років живу біля старшого сина в штаті Вашингтон, давно не була на батьківщині в селі, але прилетіла оце два тижні тому

У нас з чоловіком двоє дітей, обоє вже дорослі. Дочка живе в Києві, а син свого часу поїхав працювати аж в Америку, осів там, забрав туди свою дівчину, там вони і живуть.

Ми з чоловіком прожили 20 років в райцентрі недалеко від нашої батьківщини – маленького села, де живуть наші батьки. Коли мені було 45 років, чоловік також поїхав на заробітки, але в Європу, там зустрів іншу жінку, ми розлучилися.

Коли я оговталася від розлучення, син запросив мене жити до себе. Я продала наш будинок у райцентрі і полетіла з тими грошима до сина. Він допоміг мені тут облаштуватися, знайти роботу. Живемо ми недалеко одне від одного, я допомагаю їм трохи з дітьми.

В Україні у мене залишилися старенькі батьки, їм зараз майже по вісімдесят років, але вони ще самі себе доглядають. Хоч і живуть в селі, у них і опалення газове, і зручності в будинку – ми свого часу з братом про все це потурбувалися. Ну і брат до них з обласного центру частенько навідується. Тому я всі ці роки була спокійна з маму і тата, дзвонила їм іноді.

І ось я вже десять років живу біля старшого сина в штаті Вашингтон, давно не була на батьківщині в селі, але прилетіла оце два тижні тому.

Україна змінилася, і змінилася на краще. Можливо, ви тут цього не помічаєте, але майже десять років тому я виїхала з зовсім з іншої країни – розореної, слабкої і економічно, і духовно. Зараз все по-іншому.

Для молоді багато у містах роботи, і хто хоче працювати, той працює і нормально заробляє, відкриває свій бізнес. За часів моєї молодості в Україні таких можливостей не було, а полетіти кудись на море закордон було взагалі нездійсненною казкою. Зараз же для людей середнього віку і молоді це норма.

Та й пенсіонери живуть загалом непогано, це видно по дворах в нашому селі, по харчуванню літніх людей, як вони скупляються в магазинах. І м’ясо, і ковбасу купують, і овочі несезонні дорогі, і солодощі, і фрукти, і крупи різні. Значить, є за що – і це чудово!

Але мені здається, люди в Україні просто дуже люблять прибіднятися. Особливо пенсіонери, постійно плачуться, на щось жаліються, чекають, що хтось щось їм дасть і забезпечить замість того, щоб знайти якийсь підробіток і заробити, якщо пенсії не вистачає.

Спілкувалася зі знайомими в селі і в райцентрі, в Києві. Всі мого і віку і старші скиглять, на щось жаліються, всі їм повинні і погані. В той же час їдять делікатеси, гарно вдягаються, ходять в кафе.

І всі думають, що в Америці жити просто. А це не правда, скажу я вам! У нас суворі закони, високі ціни, ніхто тобі нічого не повинен, всього треба досягати власним трудом.

Одним словом, я була дуже рада побачити рідних і знайомих, зустрітися з новою, кращою Україною, але здивована ось такою схильністю людей понити, не дивлячись на те, що рівень життя навіть у людей похилого віку досить високий.

Спеціально для Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page