Мій чоловік Руслан збудував за моєю спиною “тепле гніздечко”. Коли я втратила роботу і злякалася майбутнього, він просто втік, бо “не для того він жив”

Якось я почула від своєї матері: Віро, чоловік — це як кіт. Поки ти його годуєш, гладиш і створюєш затишок, він муркоче. Як тільки щось іде не так, він іде туди, де тепліше, навіть якщо це сусідній двір.

Тоді я лише відмахнулася. Ну що вона може знати про наше життя? Наше, таке ідеальне, створене на міцному фундаменті любові й спільності інтересів.

Адже ми з Русланом були як дві половинки одного цілого, два пазли, що ідеально сходилися. Я, Віра, енергійна, з гарною роботою і чітким планом на майбутнє. Він, Руслан, трохи мрійник, дуже харизматичний, але надійний — як мені здавалося.

Я тоді ще не знала, що вся його надійність трималася на товщині мого гаманця і стійкості мого робочого місця. Наша двокімнатна квартира, куплена завдяки моєму першому внеску і його невеликому кредиту, була нашою фортецею. Яку він, виявляється, створював лише для себе.

А ще я завжди думала, що справжні випробування лише зміцнюють стосунки. Що коли настають важкі часи, ми, чоловік і дружина, беремося за руки і йдемо разом, протистоячи світові.

Це ж так банально, але так правильно, чи не так? Наші плани були простими й зрозумілими: кар’єра, машина, іпотека, можливо, діти. І все йшло за планом, поки доля не вирішила перевірити, чи є наш союз справжнім, чи це просто зручний тимчасовий притулок. І, як виявилося, для мого Руслана це було лише гніздо, яке він покинув, щойно там похолодало.

Наш шлюб тривав майже сім років. Сім років, протягом яких я працювала керівником відділу у великій міжнародній компанії. Зарплата дозволяла не рахувати кожну копійку, відкладати на відпочинок, купувати приємні дрібниці, про які Руслан навіть мріяти боявся.

Він сам не мав постійної роботи. То займався якимись невеликими проєктами на фрилансі, то шукав себе у творчості, то робив паузу, щоб перезавантажитися. Я не тиснула, мені подобалося, що він вільний, що він може принести каву в ліжко і завжди зустріти мене після роботи.

Я вважала, що фінансовий тягар — це моя роль, а його — створювати атмосферу. І він її створював. Влаштовував романтичні вечері, ремонтував поличку, яка відпадала вже пів року, завжди мав чисту сорочку напоготові.

Якось він сказав, коли я запропонувала йому знайти щось стабільніше:

– Віро, ти ж знаєш, я не можу сидіти в офісі з дев’ятої до шостої. Це мене знищує. А так ми щасливі, хіба ні? Ти — мій міцний тил.

І я погоджувалася. Я була його міцним тилом. І саме цей тил дав тріщину наприкінці минулої осені.

Компанія, в якій я працювала, потрапила під скорочення. Не просто відділу, а цілого напрямку. Я залишилася без роботи за один день. Це не було приводом для відчаю, я мала гарний золотий парашут — вихідну допомогу, якої вистачило б на пів року комфортного життя.

Плюс — мої заощадження. Ми були не бідні. Але миттєво змінилася динаміка. Раніше ми могли собі дозволити вечеряти в закладах, тепер я почала готувати вдома. Раніше я замовляла таксі, тепер — громадський транспорт. Економія була розумною, але відчутною.

Я тоді одразу заспокоїла Руслана, побачивши його занепокоєння:

– Не хвилюйся, коханий. Грошей на життя вистачить. А я за місяць знайду нову роботу. З моїм досвідом це не проблема, просто треба час.

Він лише кивнув, але його очі були якісь не такі.

Замість того, щоб мене підтримати, він став похмурим і дратівливим. Кожен мій дзвінок щодо співбесіди закінчувався його похмурим:

– І що? Знову відмова?

На мої спроби обговорити наше фінансове становище він відповідав:

– А що тут обговорювати? Шукай роботу!

Його пошуки себе припинилися. Він став цілими днями сидіти вдома, грати в ігри на комп’ютері, а на мої прохання допомогти з прибиранням чи приготуванням їжі, відповідав:

– Ти ж тепер вдома, чи не так? Це твоя робота.

Ця фраза кольнула мене. Моя робота? Я вдома не з доброї волі, а в пошуку, я втомилася від співбесід і постійного стресу.

Якось я помітила, що Руслан став дуже часто розмовляти телефоном, але щойно я заходила в кімнату, він кидав слухавку.

– Хто це був? — питала я.

– Та так, — казав він, — старий знайомий щодо однієї справи. Нічого важливого.

Одного разу, переглядаючи його комп’ютер, мені треба було надіслати собі старі фото, я натрапила на його листування в одному з месенджерів. Повідомлення були від якогось Дмитра. І там було таке:

– Ну, як вона? Ще довго вдома сидітиме?

– Не знаю, — відповідав Руслан. — Вона навіть не уявляє, що відбувається. Я просто чекаю, коли вона отримає нову роботу, щоб навести міст і втекти. Я не збираюся жити в скруті. Я не для цього з нею стільки років.

– І що далі? — питав Дмитро.

– А далі — Оленка. У неї вдома вже все готово. Я вже її вмовив.

Я відчула, як усередині мене все обірвалося. Руслан мав інше життя, паралельне нашому, затишне гніздечко — але не зі мною. Його не влаштовувало наше життя, він шукав запасний аеродром. І знайшов його — у вигляді Оленки, в якої, мабуть, була стабільніша робота, ніж моя теперішня відсутність.

Я не стала влаштовувати сцен. Я просто вирішила перевірити.

Наступного дня я одяглася, начебто на співбесіду, поцілувала його в щоку і сказала:

– Сьогодні важливий день. Мені подзвонять з однієї фірми. Можливо, це моя остання спроба.

Він навіть не підвів очей від монітора.

– Ну, удачі, — пробурмотів він.

Я вийшла з квартири, спустилася сходами, а через годину тихенько повернулася. Двері були відчинені. Я зайшла у вітальню і побачила, що валізи Руслана немає. Він поїхав.

На столі лежала записка. На аркуші, який, мабуть, був узятий із мого блокнота, де я записувала вакансії.

– Віро, я більше так не можу. Це не життя, а виживання. Я втомився від твого постійного пошуку. Я маю право на щастя і стабільність. Вибач. Я тобі зателефоную пізніше.

Я не знаю, скільки я стояла біля того столу. Я просто дивилася на цей крихітний клаптик паперу, в якому вмістилася вся його мізерна сутність. Він не злякався бідності. Він злякався моєї бідності. Він не хотів бути зі мною, коли я стала менш вигідною. Він використав мій фінансовий успіх, щоб збудувати собі гніздо, а потім кинув його, коли його будівельний матеріал (моя зарплата) закінчився.

Звісно, він не зателефонував пізніше. Через тиждень я отримала повідомлення від його адвоката щодо розлучення і поділу майна. Він вимагав половину квартири, бо вносив у неї свій вклад і платив кредит. Кредит, який я давно закрила зі своїх премій, поки він шукав себе.

Тепер минуло вже кілька місяців. Я знайшла нову роботу, навіть кращу, ніж попередню. Я усвідомила свою помилку: не можна будувати своє життя лише навколо однієї людини, яка насправді була навколо лише моїх грошей.

Я купила йому його частку квартири, просто щоб більше ніколи не бачити його обличчя і не чути його лицемірного голосу. І тепер я почуваюся вільною. Вперше за сім років я відчула, що живу для себе, а не для його комфорту.

Але в мене залишилося лише одне запитання: чи дійсно Руслан, як і будь-який інший кіт, який йде туди, де тепліше, отримав своє щастя, чи він буде вічно шукати затишне гніздечко за чужий кошт?