Мій чоловік, з яким я півжиття прожила, не зробив мені нічого поганого. Але вже багато років я хотіла розлучитися з ним.
Наша сім’я трималася тільки на його любові до мене. Це були потужні ланцюги. Для того щоб розрубати їх, мало просто хоробрості, бажання, наполегливості.
Потрібно було щось ще. Якась остаточну крапку. Якої я, щоб піти без провини і жити далі, знайти поки не могла.
Мені потрібна була свобода. Але я забула, що людина вже народжується вільною. І все ніяк не могла дати собі це право – дозволити бути собою.
Ніяк не могла зважитися зруйнувати те, чого вже давно не існувало – нашу сім’ю.
Я розуміла, що розлучитися з чоловіком буде непросто. І почала поволі готуватися до того, щоб від нього піти. Але поки доводилося обманювати. Це було огидно.
Дивна річ, багато людей брешуть все життя. Просто живуть цим і все. І навіть отримують задоволення. Кажуть: «Я тебе люблю», а самі не люблять.
Кажуть: «Я тебе ніколи не зраджу», і зраджують постійно.
Ну чому ж мені так важко було брехати? Я просто хворіла від цього. Весь організм пручався брехні. Боротьба важкої завжди була. Жорстокою.
Вина росла в мені, як снігова куля. Давілась грудкою. Його м’яла. Знову виростав. І знову я мріяла про свободу.
Мій 36-й день народження припав на неділю. А тижнем раніше – 18 років спільного життя. Гості прийшли. Наші спільні з чоловіком друзі.
І раптом усвідомлення: ось ця механічна лялька, яка ріже салати, накриває на стіл, базікає і сміється – не я! А де я? Далеко звідси, тут.
Я просто до фізичного відрази, до нервового тремтіння в колінах, до судом в хребті не хочу перебувати тут.
Одинадцятий рік, як ми розлучилися. І до цього часу я не можу відповісти зрозуміло і конкретно, в чому причина, коли мене запитують, чому ми розлучилися.
Фото ілюстративне з вільних джерел.
