У діда була квартира в місті. Сам він, вийшовши на пенсію, вирішив виїхати подалі від міської суєти, ближче до природи. Риболовля, банька, гриби-ягоди – дід не сидів склавши руки. Канікули у дідуся завжди були незабутніми: ближче до ночі, він розповідав мені страшилки, показував як майструвати всяку всячину і дозволяв то, що забороняли батьки.
А в квартиру свою він пустив пожити мою старшу сестру, тоді ще тільки зв’язала себе узами шлюбу. На весіллі сестри мене не було – мені тоді було всього 11, я був там зайвий. Ми з нею взагалі, в силу різниці у віці, що не дуже ладнали.
На той час, як я вступив до інституту, дід дуже здав. Батьки поїхали жити ближче до моря, продавши нашу квартиру і купивши там невеликий будиночок. Сестра, яка народила вже 3 дитину в дідівської квартирі, відмовилася забирати дідуся до себе додому. Так і сказала:
– У нас і без нього народу вистачає, не дихнути вільно. Ще за ним доглядати? Я не можу, у мене діти. Мені його у мене в хаті не треба.
Дивно все-таки влаштований людський мозок: вона більше 10 років живе в квартирі діда, а вважає її своєю власною. Так навіть з почуття подяки – за ці роки в його житло, могла б і забрати дідуся в його квартиру.
З гуртожитку я перебрався до діда в будинок. Зручності на вулиці, вода з колодязя, грубка і лежачий дід. Навіть в хвороби він не сумував і жартував. Було важко – дорога в інститут займала 1,5 години в одну сторону.
Жили ми на мою підвищену стипендію і пенсію діда. Ми були, як казав дід, «суворими чоловіками» і задовольнялися малим.
Сестра приїжджала тільки для одного-привезти барахло, «яке обов’язково ще стане в нагоді». Вона навіть не заходила в будинок:
– Ненавиджу запах хвороби, мене знудить.
Її чоловік розвантажував всякий непотріб до нас в сарай і вони їхали.
Коли дідові треба було в місто, у сестри ніколи не було часу, щоб його звозити. Їй було абсолютно плювати на діда. Вона навіть дзвонила тільки з одного приводу: дізнатися, чи живий він ще. Кортіло їй спадок отримати:
– Будинок собі забереш, а на квартиру навіть не думай претендувати – вона моя.
Діда якщо і засмучувало подібне ставлення старшої внучки, то він цього не показував.
Я закінчив інститут і влаштувався на роботу. Ми з дідом зажили – у нас на столі почала з’являтися ковбаска. Я зміг би відвезти діда на яке-небудь краще обстеження, але він відмовлявся:
– Недовго мені залишилося. Краще дівчину заведи собі, а то один, як сич.
Накаркав дід. Моя красуня мені зустрілася. Вона кинула роботу і переїхала до нас в глушину, в порівнянні з містом, і влаштувалася працювати листоношею. Її не злякала ні грубка, ні відсутність водопроводу. Вона подружилася з дідом. Кожен раз, коли вона відверталася, дід показував мені «палець вгору».
Напередодні прощання, дідо покликав мене на розмову, ніби відчував:
– Квартира – твоя. За той час, що твоя сестра живе там – вона цілком могла заробити собі на житло. Якби вона забрала мене до себе – ти вже вибачай, я б залишив свою нерухомість їй. Ти натерпівся через мене, а мене кинули твоя мати і сестра, але не ти. Я хочу, щоб ти мені пообіцяв: ти не віддаси квартиру сестрі. А то знаю я, який ти совісний. Обіцяй!
Я обіцяв. А вранці діда не стало. Не стало цілої епохи в моєму житті.
За спадщиною приїхали всі. Після прощання, природно. Нікому не хотілося їх оплачувати. Гроші гідно проводити діда мені дали батьки моєї майбутньої дружини.
Мати з сестрою кидалися один на одного, гриз за дідову троячку. Коли нотаріус сказав, що є заповіт, вони були в шоці. А дізнавшись, хто спадкоємець, вони трохи мене не заклювали.
Якби дід не взяв з мене обіцянку, я б відмовився від квартири. Але я обіцяв. Мати вважала, що я повинен віддати квартиру їй. Сестра – що це взагалі її квартира і що вона не пустить мене на поріг.
Так це навіть просто не по-людськи: доглядати за хворою рідною людиною – не панська справа, а панське – ділити його спадщину.
Сестру я виселив. Квартира залишилася мені з боргами і в напівзруйнованому стані – вони винесли все, що можна було відірвати.
Я одружився, дружина чекає дитину. З ремонтом дуже допомогли мої другі батьки – теща з тестем. Узі показало, що буде син.
Дружина зворушила мене, дорослого мужика, до сліз, запропонувавши назвати сина на честь діда. Мати зі мною не спілкується, а сестра вважає, що я її пограбував, адже «ми ж з нею домовилися, що квартира – її, а будинок мій».
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
