fbpx
життєві історії
Мій маленький, звичний і затишний світ вщент зруйнувався, коли мені виповнилося 35 років. Ще вчора все було: затишне житло і міцна сім’я, а сьогодні все стало брехнею і піском, який просівають крізь пальці. Богдан сам подав на розлучення, живучи зі мною в одному будинку, посміхаючись мені і дітям за вечерею, а потім просто прийшла поштою рекомендованим листом  його позовна заява з призначеною датою засідання суду. – Давно хотів тобі сказати. – Куди підеш ти, – ридала мама, дізнавшись про те, що ми з Богданом розлучаємося, – кому ти потрібна з двома дітьми, без роботи і без житла. У мене батько живе і сестра твоя молодша

Мій власний маленький, але такий звичний і затишний світ вщент зруйнувався, коли мені виповнилося 35 років. Ще вчора, здавалося, все було: затишне житло і міцна сім’я, а сьогодні все стало брехнею і піском, який просівають крізь пальці.

Богдан сам подав на розлучення, живучи зі мною в одному будинку, посміхаючись мені і дітям за вечерею, а потім просто прийшла поштою рекомендованим листом  його позовна заява з призначеною датою засідання суду.

– Давно хотів тобі сказати, – м’ялася колись найрідніша для мене людина, – так буде краще. Я втомився брехати.

– Куди підеш ти, – ридала мама, дізнавшись про те, що ми з Богданом розлучаємося, – кому ти потрібна з двома дітьми, без роботи і без житла. У мене батько живе і сестра твоя молодша.

Мамині голосіння про мою гірку долю переривалися “найтеплішими” епітетами на адресу мого чоловіка і звинуваченнями мене: не змогла, не втримала, треба було боротися за сім’ю.

А за що було боротися? І з ким? У нас до сьогоднішнього вечора все було добре. А ввечері я спустилася перевірити поштову скриньку.

– Було б про що ревіти-то! – прокректав дід зі свого візка, – Ее війна ж! Бач, знайшли горе. Впораєтеся, онук підріс уже, ще поживеш.

Але поки я погано розуміла, як з усім цим впоратися.

– Нетреба тобі працювати, – сказав чоловік 3 роки тому, коли мене з 4-річним сином в черговий раз виписали зі стаціонару, – не дитсадочківський  у нас син, сиди вдома, виховуй. Хоча б до школи пішов здоровий.

І я сиділа, ростила сина, водила на гуртки і в музикалку старшу дочку Вероніку. І ось тепер син пішов в школу, доці скоро 15 років, роботи немає і квартиру, яка належала чоловікові ще до шлюбу, я повинна звільнити через тиждень.

– У тебе є бабусин будинок, – сказав Богдан, – речі я допоможу перевезти, можеш забрати посуд, техніку, пралку, холодильник і все інше.

Ой спасибі тобі, великодушний мій чоловіче. Звичайно, заберу. І холодильник, і пралку. Тільки навіщо мені пралка в старенькій хаті без водогону і з пічкою.

Тому що за 4 роки після того, як цей будиночок дістався мені від спочилих бабусі і діда, якого забрала мама, ти відмовлявся там бодай щось робити, сказав, що у нас є облаштована квартира, а будиночок в приватному секторі – просто дачка. Дачка, в якій мені тепер доведеться жити. З дітьми.

– Фу, вогкістю пахне, – Вероніка скривилася, входячи в будинок, – я не хочу тут жити, я хочу додому.

А Богдан швиденько зник, щоб не пояснювати дочці, що це тепер і є її будинок. Через тиждень, прийшовши зі школ, Вероніка почала квапливо збирати свої речі в пакети і сумки.

– Я маю право вибирати, – запально вигукнула вона, – я буду жити з татом, я не хочу тут колупатися з дровами і тазиками. Ти не змогла утримати батька, чому я повинна страждати?

Дочку я не тримала, а маленький Степанко притиснувся до мене, як настовбурчений горобець і просто обійняв мене міцніше своїми ще дуже слабкими рукачками.

Як ми з сином пережили першу зиму в старенькій хаті? Як розповісти, що я вставала о 2-й годині ночі і йшла знову топити грубку, щоб до Степанкового пробудженню було тепло. А Степанко після школи старанно складав в сінях стопку мерзлих дров, щоб вони зігрілися і відтанули до вечора, коли прийде пора знову топити піч…

Як розповісти про відра, які ми тягали на санчатах удвох з сином, щоб влаштувати «банний» день?

Як розповісти про те, що аліменти мені не були прзначені. бо донька з татом, а касиру в найближчому “АТБ” платили зовсім не стільки, скільки обіцяли? Як розповісти про докори мами:

– Від тебе рідна дочка втекла до батька і чужої тітки, а ти сидиш і не намагаєшся її повернути? Та що ти за мати така. Дивись, він і Степанка у тебе відсудить.

– Ніхто мене не відсудить, – хмурив брови мій не по роках серйозний син, – нікуди я не піду. І до НЬОГО не піду. А з Веронікою я в школі бачуся.

А через рік сталося диво! Мій будиночок потрапив в зону розселення. бо поруч будувалася нова школа. Міська влада знайшла спосіб дати нам квартири, щоб у новобудови був великий двір і спортивний майданчик. Будинок у мене був непоказним, а по метражу вистачило на двушку.

– Мамо, – зателефонувала Ніка, – можна я до вас перейду.

– Звичайно переходь, доню, – просто відповіла я.

І знову мама і подруги дорікали мені за м’якотілість.

– Вибрала татуся, так і нехай би з ним жила. Що, не солодко стало? А у мамки квартира нова, можна знову жити і не сумувати?

Вероніка увійшла з сумками зніяковівши і низько опустивши голову. А потім просто розревілася у порога.

Схлипувала і прошепотіла:

– Я думала… він говорив, а сам зрадник… невже всі вони такі? У них сварки кожен день. А я винна. І сестра маленька весь час плаче. А вона все рахує, хто з нас скільки разів посуд помив. І кричить потім, що я багато їм. І тато, ну що це за чоловік, він за мене жодного разу не заступився… мамою її називати. Яка вона мама?

Я втішала свою юну дочку, яка вперше зіткнулася зі зрадою близької людини, просто гладила її по волоссю, перечікуючи цю зливу з дитячих сліз.

Так ми і сиділи на підлозі в передпокої, серед сумок, які приніс до моїх дверей колишній чоловік, який не побажав навіть зайти і побачити власного сина.

– Мамо, – дочка підняла на мене вмиту сльозами і зовсім ще дитячу мордочку, – невже вони всі завжди так? Невже хороших не буває?

І тут Степанко наважився підійти до нашого бабиного водоспаду, який погрожував затопити сусідів знизу.

Він обняв нас обох разом, наскільки вистачило у восьмилітнього хлопчака розмаху рук.

-Немає, кажеш, справжніх чоловіків? – питаю дочку, – Ну, одного, я точно знаю!

А наш єдиний мужик тільки хмикнув і зосереджено поволік в дитячу важкенну сумку сестри, бурмочучи собі під ніс, намагаючись зобразити чисто мужиківський бас і презирство до нашої щедрої на сльози натури:

– Розвели тут сирість, було б про що ревіти, не війна ж і всі ж живі-здорові!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page