Мій син із невісткою живуть разом уже майже 10 років. Внучці 5 років. На початку, поки я працювала і допомагала матеріально і вони жили не дуже багато все було більш-менш добре. А тепер коли я сиджу вдома і доглядаю літнього батька і не можу давати грошей і сидіти з онукою, оскільки живу тепер за містом, все змінилося.
Сказати, що я до них втручаюся, так ні. На початку їхнього життя якось невістці хотіла дати пораду щодо дитини, але мені сказали, що я нічого не знаю і все краще прочитати в інтернеті. Через це більше жодного разу нічого не радила. Хоч удома брудом заростіть, хоч без їжі сидіть – не лізу. Це їхнє життя.
Потрібно допомогти, попросять – допомагаю. Все з городу і закрутки – туди, приїдуть, завантажаться, поїдять і поїхали. Ні на стіл не допоможуть накритиЄ ні зі столу прибрати, про город і по господарству навіть і попросити не варто про допомогу. Бог їм суддя.
Внучці купую речі хороші, коли є можливість. Мені вони не дзвонять, я тїм еж. Тому що мої дзвінки їх напружують. Тільки за потребою, один раз чи двічі на три-чотири місяці.
Не була у них років зо три. Внучка кожні вихідні біля її матері з ночівлею. А я, як бідний родич, приїжджаю на годину-дві побачитися з онукою до неї.
Попросила невістку відпустити хоч раз онуку до мене з ночівлею поспілкуватися, так мені сказали категоричне ні, мовляв, робити у вас їй нічого. Тоді запитала, а як же бачитися просто, я теж хочу кілька днів хоча б раз на рік з нею побути. На що мені відповіли: приїжджайте до мами, коли Злата тут і бачтеся.
Постійно називаю невістку Настюша, розмовляю ласкаво, а мені ні привіання ні до побачення, ні спасибі ніколи. Голови не поверне. Що їй поганого зробила, не знаю.
Не конфліктували, завжди на її боці, порад не даю, додому до них не заявляюся, дзвінками не втомлюю. За що до мене таке ставлення – незрозуміло. Синові теж не дзвоню, тому що крім того, що я йому заважаю, нічого не чую. А дзвоню раз на два місяці.
Роман був вихованим добрим сином. Ріс зі мною і з бабусею та дідусем. Сім’я у нас була дуже хороша. А як одружився, все змінилося, іншою людиною став.
Хочеться мені всіх кинути та забути про їхнє існування. Це не діти. Свати – педагоги. Син у них чудовий, як таку дочку вони могли виховати? Я з невісткою не обмовляюся жодним словом. Мовчу, адже я мудріша. Іду і плачу дорогою. Щоб ніхто не бачив моїх сліз.
Жодного разу не пішла від них з позитивними емоціями. Терплю заради онуки. Інакше не дозволять зовсім спілкування зі Златочкою. Що мені робити, як налагодити стосунки, адже зі мною не хочуть спілкуватися навіть раз на півроку. Адже я така ж мама і бабуся як її мати. Дуже сумно мені від цього.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
