Мій син Максим одружився 10 років тому. Вони з дружиною та дочкою живуть у невеликій однокімнатній квартирі у гуртожитку. А 7 років тому Максим купив ділянку і розпочав будівництво приватного будинку.
Кілька років земля чекала свого часу. За цей час поставили паркан і залили фундамент. А потім знову перерва в будівництві – грошей немає. І так мій син все збирав гроші на будівельні матеріали і не втрачав завзятості.
За всі ці роки Максиму вдалося звести перший поверх будинку. Тільки його сім’я не хоче маленький будиночок, вони хочуть звести триповерховий будинок, в якому помістяться всі, зокрема, і я.
Перший поверх будинку вдалося збудувати завдяки тому, що дружина вмовила Максима обміняти двокімнатну квартиру на кімнату у гуртожитку, а різницю вкласти у будівництво. Так вони й зробили, і тепер ось туляться в тісноті.
Я тілки пів року тому повернулася з італійських заробітків, живу зараз для себе на пенсію і на збереження, працювати більше не планую – наробилася вже за життя як коняка. Коли син із сім’єю приїжджають мене відвідати, всі розмови зводяться до будівництва будинку.
Максим і Оля детально описують, що і як буде влаштовано у їхньому власному будинку, яка проводка буде, як вони утеплюватимуть будинок. Моїм здоров’ям ніхто не цікавиться, я й не наполягаю, слухаю все про будівництво мовчки.
У мене завжди було передчуття, що син і невістка хочуть якнайшвидше продати мою двокімнатну квартиру, щоб добудувати будинок. Якось син обмовився, що ми (і я з ними в тому числі) всі дружно заживемо у великому будинку під одним дахом.
Тоді я й озвучила їхні думки, говорю: “Так мені тепер свою квартиру продавати?” – вони закивали радісно і почали говорити, як нам буде всім разом весело та комфортно.
Але ось я дивлюся на свою невістку та розумію, що з цією жінкою під одним дахом я точно жити не хочу. Оля ж мене ледве переносить, а я не виношу вдавання. З іншого боку, я дуже хочу допомогти синові облаштувати його особисте життя. Мені шкода його старань, такими темпами він ще десять років будуватиме будинок.
А потім я запитала очевидне: “А мені де накажете жити?” – не до дітей переїжджати до гуртожитку, та й у недобудований будинок не поїдеш. Своїх відкладених грошей на гарну квартиру мені не вистачить.
У Олі, невістки моєї, і на це відповідь знайшлася: “Так Вам же, Олено Петрівно, дуже добре на дачі буде”.
Так, у нас є дача, тільки це старий будинок без опалення, куди можна приїжджати хіба що влітку. Ось коли тепло, там добре на кілька днів лишитися. А взимку я собі цього не уявляю. Колоти дрова і грубку топити, а митись як, а готувати?! У туалет на вулицю в мороз взагалі не хочеться бігати, а в мене й так із здоров’ям вже не дуже.
“Але ж живуть якось у селах”, – Оля мені каже. Так, живуть, а їм чому б не пожити? Робота, школа, куди там. А гроші на будівництво потрібно терміново від мене.
Я іноді відвідую свого сусіда Тимофія Семеновича. Він самотній, як і я. Я заходжу до нього, іноді приношу пиріжки якісь, щоб підбадьорити, поговорити про життя. Нещодавно я підслухала розмову невістки з цього приводу. Вона своїй матері телефоном казала, що непогано б мене переселити до сусіда, а квартиру продати.
І міркуй тепер – чого чекати від неї? Я знала, що жити в новому будинку всі разом ми не будемо, але щоб так? І все одно я про сина думаю, може допомогти Максиму? Тільки й самій на вулиці біля пустого корита залишитися не хочеться на старість. Навіть не знаю, як розумно вчинити.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com