Мій син заробляє 35 000 гривень, але для сватів цього недостатньо, щоб просто жити. Вони вважають, що Олег має “відпрацьовувати” кожен “цент”, який вони вклали в його майбутнє, і це “відпрацювання” включає миття їхнього сімейного мінівену о сьомій ранку. Я зрозуміла: вони тримають мого сина у “золотій клітці”.

Мого Олега, мою єдину дитину, треба витягувати з цієї ситуації! Я навіть у найгіршому сні не могла собі уявити такого, і тепер просто не знаходжу собі місця. Мій синочок, мій золотий, пішов жити у чужу сім’ю, і я відразу відчула, що там щось не так. Але те, що я побачила на власні очі цими вихідними, перевершило всі мої побоювання. Це щось з чимось…

Я приїхала до сватів, щоб трохи розвіятися, як вони самі запропонували, після того, як не стало мого чоловіка. Вони хотіли, щоб я відпочила і побачилася з онукою, але краще б я залишилася вдома. Я побачила, як живе мій син, і ця картина не виходить у мене з голови.

О сьомій ранку він вже був у саду, обрізаючи кущі, потім біг до комп’ютера готувати якісь звіти для тестя, а ввечері, коли ми всі сиділи, він мив і протирав сімейний мінівен, який їм подарували на весілля! А моя сваха, Тамара Іванівна, сказала мені це прямо, коли ми залишилися наодинці:

– Олю, він же отримує тридцять п’ять тисяч гривень, це не ті гроші, які дозволяють утримувати цей будинок. Ми йому й первинний внесок за квартиру в центрі внесли, і магістратуру в Європі оплатили. Мусить же він хоч якось відпрацьовувати свій внесок!

Я відчула, як світ на секунду потьмянів. Сльози виступили на моїх очах, але я стрималася. Я не хотіла завдати Олегу ще більшої шкоди. Але я не можу заспокоїтися, не можу перестати думати про те, як мені повернути йому гідне життя. Розповім про все по порядку.

Наш з чоловіком шлях до батьківства був довгий і тернистий. Двадцять років ми чекали. Двадцять років! Уявіть, як ми зраділи, коли лікар нарешті підтвердив, що я чекаю дитину. Народився хлопчик, наш Олег. Це було таке щастя, що й словами не передати. Він ріс добрим, уважним, дуже здібним до всього, що стосувалося точних наук.

Ми з чоловіком завжди намагалися оберігати його. Ми хотіли, щоб він мав усі можливості для розвитку, для своїх захоплень. Чоловік, звичайно, навчив його всього, що повинен знати справжній чоловік: полагодити полицю, поміняти колесо, щось поправити у квартирі. Але ми ніколи не перевантажували його домашніми справами. Казали: “Синок, твій час — це твій розум, твої книжки, твої інтереси”. Ми завжди знаходили час для його ігор, його навчання, його зустрічей з друзями.

Олег закінчив престижний університет у Києві, пішов працювати у велику фірму в регіональному центрі, що недалеко від нас. Там він і зустрів Інну.

Вона була з заможної родини, жила у передмісті, у власному котеджному містечку. У її батьків був успішний будівельний бізнес, і вони мали величезний, просто палацовий будинок з неймовірною територією. Інна теж єдина дочка, але, на відміну від нас, її батьки завжди були дуже практичні й наполегливі. Вони не оберігали її, а навпаки, залучали до всіх справ.

І ось сталося те, чого я так боялася. Олег вирішив, що після весілля вони житимуть у будинку батьків Інни. “Мамо, там місця вистачить усім, це ж справжній особняк, і нам виділять ціле крило”, – казав він. Я відчула тоді таку тривогу, ніби щось обірвалося всередині.

Я боялася, що мій син потрапить у полон чужих правил. Я була впевнена, що йому там буде незатишно. Але молодь сама вирішує своє життя.

Після весілля, коли народилася онука, Поліна, я приїздила рідко, на день-два. Свати завжди були зайняті, казали, що у них “свій ритм”. А тут, після того, як не стало мого чоловіка, вони самі мене запросили на вихідні. Мовляв, треба відволіктися, змінити обстановку. Я погодилася, думала, хоч побачу, як моя крихітка росте. Але краще б я цього не бачила.

Я приїхала у п’ятницю ввечері. Будинок справді величезний, з власним садом, зоною для відпочинку, басейном. Навіть машини у них були: той мінівен, про який я згадувала, і два позашляховики. Сваха, Тамара Іванівна, зустріла мене дуже тепло, усміхнена, але якась надто ділова.

Те, як живе мій Олег, просто не вкладається в голові. У суботу, я встала рано, ще сонце не зійшло, десь о сьомій. Дивлюся у вікно, а Олег вже у робочому одязі, з садовими ножицями, обрізає якісь декоративні кущі біля центрального входу. Вони там такі вишукані, потребують постійного догляду.

Я швидко одяглася, вийшла на терасу і покликала його.

– Синочку, що ти робиш? Так рано!

– Мамо, добрий ранок. Я тут трохи зайнятий, треба встигнути до спеки, аби кущі не постраждали. Мені ж ще до одинадцятої звіт по витратах тестю підготувати.

– Який звіт? Чому ти сам цим займаєшся? Де Інна?

– Інна спить, вони з Поліною пізно лягли. А я… я просто допомагаю, мамо. Це ж наш дім.

– Але ж тут є працівники, я бачила, прибиральниця приїздила?

– Так, прибиральниця по будинку. А за територією, басейнами, машинами – це ми самі, – він якось винувато посміхнувся.

Цілий день минув у такому ритмі. Інна прокинулася ближче до десятої, з кавою у руці, і відразу сіла за свій ноутбук, спілкуватися з подругами чи щось планувати. З Поліною вона займалася, звісно, але якось так – на півгодини погралася, а потім знову свої справи. А мій син?

Після обрізки кущів він пішов у майстерню, щоб перевірити насос для басейну, який чомусь почав шуміти. Я чула, як він говорив з тестем по телефону, щось обговорював, якісь деталі, ціни. Я ж знаю, він працює у сфері інформаційних технологій, він не сантехнік і не електрик! Але він це робив, з таким серйозним виглядом, ніби він завжди цим займався.

В обід я запропонувала допомогти свасі на кухні. Тамара Іванівна тоді саме готувала щось легке для себе.

– Тамаро, дозвольте я хоч щось зроблю. Може, салат поріжу?

– Олю, не турбуйтеся. Ми всі тут звикли, що Олег – наш шеф-кухар вихідного дня. Він це обожнює, ви ж знаєте, він дуже гарно готує. Сьогодні він має зварити той свій фірмовий гуляш, який усі так люблять.

Я була в розпачі. Він, мій єдиний, наш інтелігент, має стояти над гарячою плитою, коли його дружина просто займається собою. Олег і справді дуже смачно готував. Він подав нам цей гуляш ввечері, і всі його розхвалювали. Всі, крім мене. Я не могла проковтнути жодного шматочка, знаючи, скільки сил він витратив, поки ми розважалися.

І цей посуд! Увечері, після того, як ми всі повечеряли (тесть, сваха, Інна, я і Олег), всі просто встали і пішли. Інна навіть не подумала прибрати за собою чашку. Я пішла за Олегом на кухню. Він закатав рукава і почав мити посуд за всіма! Посудомийна машина, звичайно, була, але сваха сказала, що “каструлі треба мити вручну, вони не відмиваються там добре”.

– Синочку, що ж це таке? Чому ти один? Інна ж могла хоч трохи допомогти?

– Мамо, вона цілий день була з Полінкою, вона втомилася, – він говорив це без жодного докору. – Я швидко, мені не важко.

Я точно знаю, що він і сніданки собі готує сам, і одяг прасує, і всі ці “чоловічі” справи, які тут називають “допомогою по господарству”, лежать повністю на ньому. Його просто експлуатують. У них велика територія, три машини, басейн – це ж треба наймати людину! Але навіщо, якщо є “безоплатна” робоча сила?

У неділю, перед моїм від’їздом, я вирішила поговорити з Тамарою Іванівною. Я мусила це зробити, аби хоч щось прояснити. Олег у той час саме мив їхній мінівен на подвір’ї, це займало години, бо він робив це дуже ретельно.

Ми сиділи на терасі, пили чай. Я намагалася підібрати слова, щоб не образити, але й донести свою тривогу.

– Тамаро Іванівно, я хочу подякувати вам за гостинність. Але я бачу, що Олег дуже багато працює тут. Не тільки на своїй основній роботі, а й тут, у будинку. Чи не здається вам, що він надто перевантажений? Він же не має часу на відпочинок, він же постійно щось робить.

Тамара Іванівна відставила свою чашку. Її обличчя одразу стало кам’яним, і я зрозуміла, що влучила в те місце.

– Олю, я розумію ваші материнські почуття. Але давайте будемо відверті. Олег – дуже хороший хлопець, ви його чудово виховали. Але він живе у нашому домі, розумієте? Це величезний будинок, він вимагає уваги.

– Але ж він працює! Він заробляє тридцять п’ять тисяч!

– А що таке тридцять п’ять тисяч для утримання такого помешкання? Олю, не ображайтесь, але Інна отримує вдвічі більше, займаючись сімейним бізнесом на півставки, а її батько його повністю фінансує. Ми купили їм машину, щоб він міг комфортно їздити на роботу. Ми внесли перший внесок за їхню майбутню квартиру, щоб вони мали запасний варіант, якщо бізнес піде не так. Ми оплатили йому ту престижну магістратуру за кордоном, яка зробила його таким “цінним фахівцем”.

Вона подивилася на мене прямо, а потім добила мене тією фразою:

– Має ж він хоч якось відпрацьовувати свій внесок, правда? Не може ж він просто користуватися всіма благами нашого дому, маючи лише тридцять п’ять тисяч. Ми ж не няньки для дорослого чоловіка.

Я ледь не закричала. Я відчула, як мої долоні спітніли. Як вони посміли так говорити про мого сина? Про те, що він “відпрацьовує”? Я побачила в її очах не доброту, а холодний розрахунок. Мій син для них – це висококваліфікований, але дешевий менеджер, водій, садівник, майстер на всі руки, та ще й з власним доходом.

Я не знайшла, що відповісти. Будь-яке моє слово було б феєрверком, і постраждав би тільки мій Олег. Я мудра людина, і я промовчала. Тихо попрощалася, поцілувала онучку і поїхала.

До них я більше не поїду. Я буду бачитися з онукою і сином лише на нейтральній території або коли вони приїжджатимуть до мене. Але тепер я думаю лише про одне: як мені врятувати мою дитину? Як мені відкрити йому очі на те, що його використовують, а не цінують? Як повернути йому ту легкість життя, яку ми йому дали?

Люди добрі, поділіться своїм досвідом і порадами. Як діяти у цій ситуації? Як вчинити, щоб не нашкодити, але й не дати цій родині перетворити мого сина на простого помічника?