Мій син знав, що ми віддамо йому все, і він скористався цим. Він залишив нас без нічого, з боргами, які ми мусіли сплачувати, і з тягарем, який важив більше, ніж будь-які гроші.

Він був нашою єдиною дитиною, нашим скарбом. Я, горда мати, бачила в ньому лише найкраще. У нього були мої очі, але характер батька — твердий, як камінь. І та харизма, яка притягувала людей, ніби магніт.

Я завжди вважала, що наш дім — це більше, ніж стіни й дах. Це запах свіжоспеченого хліба, скрип дерев’яних сходів, старе крісло Богдана біля вікна, де він любив читати газети, і вицвілі фотографії на полиці, які нагадували, як багато ми разом пережили.

Ми з Богданом тридцять років будували цей дім — у селі на Черкащині, де кожен камінь у фундаменті був покладений нашими руками. Коли Назар був малим, він гасав по подвір’ю з дерев’яною палицею, називаючи її «мечем», і кричав, що збудує «замок, як у тата». Тоді я сміялася, гладячи його по голові.

Назар був нашою гордістю. У нього були мої очі, але впертість Богдана. З дитинства він мріяв про велике — хотів бути першим, кращим, швидшим. У школі йому було важко, але він умів зачаровувати вчителів своєю посмішкою й дотепами. Я вірила, що світ належить йому, якщо ми просто дамо йому шанс. І ми дали.

Тепер я знаю, що любов до дитини може засліпити. А довіра… вона може коштувати більше, ніж будь-який борг. Вона може зруйнувати спокій, віру в людей, надію. Все почалося з одного рішення. Одного «так», яке я сказала, хоча щось у середині мене тихо шепотіло: «Не треба».

Я пам’ятаю той вечір, ніби він був учора. Ми з Богданом щойно повечеряли, тарілки ще стояли на столі. Назар влетів у хату, як завжди, з посмішкою, ніби щойно виграв у лотерею. Він сів за стіл, його очі блищали.

— Мамо, тату, я хочу з вами поговорити, — почав він, дивлячись на мене. — Мені потрібна ваша допомога. Точніше, ваша гарантія. Для кредиту.

Щось у середині мене стиснулося, але я не подала вигляду. Богдан, як завжди, мовчав, лише нахмурив брови. Я намагалася зберігати спокій.

— Це великі гроші? — спитала я, хоча вже знала відповідь.

— Мамо, це інвестиція. У мою справу. Я все прорахував, у мене є план. Банк просто хоче гарантію, але це не ваш борг. Я все поверну. Ви ж мені довіряєте?

Він дивився мені в очі. Його слова звучали так упевнено, що я майже повірила. Серце вже сказало «так», але розум ще вагався.

— Звичайно, ми тобі довіряємо, — сказала я тихо. — Ти наш син. Я вірю, що ти знаєш, що робиш.

Богдан мовчав. Він встав, узяв свою чашку і вийшов на подвір’я. Я залишилася з Назаром і його обіцянками, які тоді здавалися мені ключем до його успіху. Того вечора я вмовила Богдана, що це лише підпис. Назар не дитина, він знає, що робить. Хіба погано підтримати сина в його мріях?

Спочатку все йшло, як він обіцяв. Назар заїжджав до нас, розповідав про нових партнерів, угоди, поїздки. Його слова були сповнені ентузіазму, і я дивилася на нього з гордістю. Я думала, що це завдяки нам — ми дали йому шанс.

Перший лист із банку прийшов через рік. Я побачила конверт на столі й відчула, як у середині мене щось похололо. Там було написано наше прізвище й сума, від якої в очах потемніло.

— Назар, що це? — спитала я по телефону. — Є затримка?

— Мамо, не хвилюйся, — відповів він спокійно. — Це, мабуть, помилка. Я все владнаю.

Я хотіла йому вірити. Передала слухавку Богдану, але він лише похитав головою.

— Він не каже правди, — тихо сказав він.

Я не хотіла цього чути. Назар завжди знаходив вихід, завжди щось вигадував. Може, це просто тимчасові труднощі? Бізнес — це ж завжди злети й падіння. Богдан ставав усе мовчазнішим, а я все ще захищала Назара. Навіть від самої себе.

Одного дня я запросила його до нас. Не сказала, навіщо. Він зайшов, як завжди, з посмішкою, ніби нічого не сталося. Ця посмішка колись роззброювала мене, але цього разу вона лише дратувала.

— Назар, скажи правду. Ти платиш цей кредит чи ні?

Він замовк. Сів, опустив плечі, ніби відчув тягар, якого раніше не помічав. Очі уникали моїх.

— Мамо… Ну, не все пішло за планом.

— Ти нас обманув, — сказала я тихо, але він здригнувся. — Ти дивився нам в очі й обіцяв, що все під контролем. А тепер?

Він знизав плечима, ніби це нічого не важило.

— Мамо, це просто гроші. Не роби з цього щось.

Щось у середині мене тріснуло. Не гнів, не подив, а щось глибше — розчарування, яке важило більше, ніж усі борги.

— Ти думаєш, це про гроші? — спитала я. — Ні, Назар. Це про довіру. Про те, що я вірила в тебе, підтримувала, навіть коли твій батько сумнівався.

Богдан увійшов до кухні й зупинився біля дверей. Ми всі мовчали. Мовчання було важким, як камінь.

— Я знав, — нарешті сказав Богдан. — Але не хотів ламати твою віру в нього.

Назар опустив погляд. Він не сказав більше нічого, і я зрозуміла, що це лише початок.

Потім він просто зник. Перші дні я чекала, що він зателефонує, пояснить, скаже хоч щось. Але телефон мовчав. Листи з банку приходили регулярно — спочатку раз на місяць, потім частіше. Я ховала їх у шухляду, потім почала складати в теку, ніби це могло щось змінити.

Ми з Богданом перестали розмовляти. Вечері проходили в тиші, лише цокав годинник у вітальні та гавкав сусідський пес. Я не пам’ятаю, коли ми востаннє говорили довше, ніж про дрібниці. Може, ми боялися, що слова відкриють щось, що ми не готові почути.

Одного разу, йдучи до крамниці, я зустріла Олену, сусідку. Вона відвела погляд, а я вдала, що не помітила. Чи то я боялася її осуду, чи то вона — мого сорому? Не знаю. Ми розійшлися мовчки.

Одного вечора я сиділа на веранді, дивлячись, як гаснуть вогні в сусідських вікнах. Богдан вийшов і сів поруч.

— Я зробила його ідеальним, — сказала я. — Ти сумнівався, а я хотіла вірити, що він кращий за всіх.

Він довго мовчав, а потім відповів:

— Ти хотіла його захистити. А він нас обох підвів.

Я згадала, скільки разів я виправдовувала Назара — перед Богданом, перед собою, перед світом. Скільки разів заплющувала очі на його помилки, бо мати мусить захищати. Мати мусить вірити.

Я глянула на черговий лист із банку. Червоний штамп кричав: «Остання вимога». Я згадала, як Назар, ще малий, обіцяв: «Мамо, я куплю тобі дім біля річки». Він не купив. Він забрав наш.

Минали місяці. Ми з Богданом намагалися триматися. Продали частину землі, щоб погасити частину боргу. Сусіди шепотілися, але я вдавала, що не чую. Та одного дня прийшов новий лист — не від банку, а від адвоката. Назар подав на нас до суду, вимагаючи частку в будинку. Той самий дім, який ми будували для нього, для нас, для нашого майбутнього.

Я сиділа за столом, тримаючи цей лист, і не могла повірити. Богдан стояв поруч, його руки тремтіли.

— Як він міг? — спитала я, але відповіді не було.

Ми почали боротися. Зустрічі з адвокатами, папери, підписи, безсонні ночі. Я намагалася знайти Назара, але він не відповідав. Хтось казав, що бачив його в місті, хтось — що він поїхав за кордон. Я не знала, чому вірити.

Одного вечора я знайшла стару фотографію — ми втрьох у саду, Назар сміється, тримаючи яблуко. Я згадала, як він бігав босоніж по траві, як обіцяв стати «великою людиною». Тоді я вірила, що він стане кимось особливим. Але чи була це моя мрія, чи його?

Я досі не знаю, де він. Чи повернеться він колись, щоб пояснити? Чи виправдає він коли-небудь мою довіру? Чи зможу я пробачити — не за гроші, не за дім, а за те, що він забрав мою віру в нього? І чи зможу я колись знову повірити в себе як у матір?