Містечко у нас невелике, всі знають одне одного. Я не заміжня, мені 26 років. За останні півроку я була на кількох побаченнях, і три з них здивували мене по-своєму.
Чоловіки в наш час не намагаються вразити дівчат, ось що я зрозуміла. Хтось втокмачив їм у голову, що гарні залицяння та матеріальні витрати на жінок залишилися десь у минулому. А сучасні «лицарі» здатні лише безглуздо жартувати, змінюючи тему розмови, коли їм просто нема чого відповісти.
Ну ось. Молодий чоловік років тридцяти. У симпатичному коричневому піджаку, в окулярах та з модною зачіскою. Ми зустрілися з ним в обумовленому місці і пішли гуляти старим районом міста.
Артем дуже захоплено розповідав мені про своє життя, роботу, кілька хобі. Було видно, що він трохи збентежений, але таки дуже хоче мені сподобатися.
Це був мій вихідний, тому я була в піднесеному настрої. На мені була улюблена пара кед та вільний зручний костюм. Тож нічого не заважало мені гуляти тривалий час. Але сонечко почало припікати, і обличчя мого супутника швидко вкрилося краплями. Знімати піджак він не наважився, тому швидко запропонував сісти і десь відпочити.
Ми стояли на роздоріжжі. Ліворуч був симпатичний ресторанчик з гарними різьбленими дверима. А праворуч стояли пластикові столи, стільці під величезними парасольками, на яких величезними літерами було виведено рекламу якогось дешевого пінного.
Туди Артем мене й повів. Замовив горішки, кільця кальмарів і цей продукт, реклама якого тепер красувалася над нашими головами.
Після цього ми ще недовго прогулялися, але без підтримки монолог мого сором’язливого попутника почав швидко згасати. Я подякувала йому за прогулянку і пішла відпочивати до себе додому. Треба було позбутися смаку з’їдених пересолених кальмарів.
Олег якось примудрився вмовити мене піти з ним на побачення у четвер. Я навіть не пам’ятаю, як йому це вдалося. Одним словом, умовив. Пам’ятаю, я тоді ще не відійшла від роботи і голова була заповнена цифрами. Який тут романтичний настрій. І ще я дуже шкодувала, що забула взяти змінне взуття.
Ми пішли до досить непоганого закладу з якоюсь складною назвою. Я пообіцяла Олегу, що в мене є лише півтори години вільного часу. Бо щочетверга мені потрібно було готувати деякі матеріали для наступного дня. Тому очевидно, що мій залицяльник готувався до швидкого побачення і несерйозної балачки.
Але того разу я настільки втомилася, а запахи за сусідніми столиками були настільки привабливими, що вирішила нікуди не поспішати. Бог із нею, з тою п’ятницею. Ноги страшенно гули, а наївне рішення сісти на дієту здавалося мені на той момент найнерозумнішим із усього можливого. Тому соромитися я не стала.
Кавалер замовив собі якийсь коктейльчик і цілив його протягом усього вечора. Я ж попросила у офіціанта шашлик, гарнір, тарілку морепродуктів та морозиво. Відчула себе типовою співробітницею з нашої бухгалтерії. А що, всі наші знають, що вони собі тільки такі порції на обід і замовляють.
Під кінець вечора погляд мого Олега з розслаблено закоханого став тривожним і трохи нервовим. Це було помітно не тільки мені, але навіть офіціанту, який прийшов нас розрахувати. Я вирішила не напрягати чоловіка та запропонувала розплатитися за все порівну. Не без удаваних відмовок, він таки погодився.
Вдома, нарешті переодягнувшись у домашнє, я помітила, що мій телефон нагрівся від непрочитаних повідомлень. Олег наслав мені купу компліментів та питань про наші майбутні плани. Це було, звісно, мило.
Але самі розумієте. Чоловік, з яким я платитиму сама за себе? Ні, що ви. Як він зможе прогодувати мене та наших дітей? А поїсти смаженого м’яса ввечері я й сама можу. Навіщо ці посередники.
Тарас одразу мені здався тим ще тертим калачем, не дарма він їздить на іномарці позаминулого року випуску. Зізнаюся, був би він вдвічі молодший, або був би на його місці його симпатичний син. Але, на жаль.
Чоловік за 50, без дітей, з нашвидкуруч пофарбованими вусами просто не міг бути на одному рівні зі мною. Я добре розуміла це з першої секунди. Але звіряче ревіння мотора зносило мої думки кудись не в той бік.
Ми поїхали кататися нічним містом. Практично не розмовляючи, просто дивлячись на дорогу. Слава богу, Тарас був джентльменом і його руки були суворо на кермі, як це й належало уважному автомобілісту його віку. Похвалявшись кількома віражами, вусатий лихач на сусідньому сидінні запросив мене на вечерю.
Затишний ресторан із приємною живою музикою. І чому мої однолітки вважають такі місця старомодними?
Адже тут майже завжди панує напівтемрява, і в подібному освітленні сивина і неглибокі зморшки кудись випаровуються, це навіть здається якимось дивом. Цікаво, на скільки років я виглядаю, якщо дивитися збоку?
Але повернемося до мого рандеву. Тарас жваво розповідав мені історії зі свого життя, які напевно справили б враження на жінку старшого віку. Для мене ж вони виглядали як звичайні безглузді непорозуміння, виправити які можна було б, якби у тебе в руках був сучасний смартфон. Але тут інша епоха, треба розуміти.
Вечір закінчився на мажорній ноті. Я посміхалася, Тарас теж був задоволеним. Нам обом було ясно, що на цьому наша історія добігала кінця. Мій бравий кавалер розплатився з офіціантом, залишивши щедрі чайові.
А Тарас Григорович потім відвіз мене з вітерцем до самого дому. Поцілунок у щічку від мене був цілком заслуженим. Але, на жаль, вік – це не просто цифри у паспорті.
Ну а мораль цієї байки така: звички сучасних чоловіків не витримують жодної критики. Вони намагаються заощаджувати на нас, дівчатах. Хоча, здавалося б, куди вам ще гроші витрачати?
Так, старше покоління все ще тримає марку. Але воно, на жаль, має свої мінуси. А що лишається нам, дівчатам? Чому все так складно? Ех, а в любовних романах все було набагато простіше. не знаю, чи трапиться мені той принц, за якого я просто побіжу заміж.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.