Я хотіла прожити життя по-своєму, і я це роблю. Батьки мене не розуміють, тому мій син ніколи не пізнає любові бабусі та дідуся.
Скільки себе пам’ятаю, мене виховували дуже строго.
В мене є ще старший на сім років брат, і якщо контроль мами і тата до мене “не дотягався”, за мною “спостерігав” брат. В той час, як мої подруги вже зустрічалися з хлопцями, я не мала права на них і подивитися.
Вчитися я поїхала спеціально в іншу область, щоб подалі від надокучливих батьків.
Коли з сумкою стояла на їх порозі, мама сказала: “Наробиш дурниць, додому не повертайся”.
Ці слова раз у раз звучали в моїй голові.
Я багато вчилася. Звісно, з’явилися і хлопці, багато друзів і подруг.
За професією я економіст, але працюю майстром манікюру.
Коли мені було 23 роки, подруга запропонувала поїхати з нею на роботу в Італію. Там в неї були знайомі, які мали нам підшукати на перший час і житло і роботу.
Оксана сама боялася їхати на чужину, тому погукала мене за компанію.
Втрачати було нічого, хоча батьки були дуже проти.
– Чого ти там не бачила? Там чоловіки тільки чекають, на таких як ви… Натвориш чуда, на нас не розраховуй, – сказала мені мама на прощання.
Я поїхала, бо хотіла свободи і робити те, що хотіла я, а не батьки…
Підсвідомо я робила те, що їм не подобалося…
В Італії я пропрацювала п’ять років, а повернулася тому, що чекала дитину від італійця, в якого, як вияснилось згодом, була сім’я.
Про свій цікавий стан я розказала лише брату, не хотіла нічого вислуховувати від батьків. Правда, на сьомому місяці мама таки приїхала до мене в Житомир.
“А ми казали! Ми попереджали!”, – і все в тому дусі.
Це був останній раз, коли я бачила свою маму, батько взагалі мені не дзвонив і приїжджав.
Мене вони вважають непутящою дочкою, яка їх не послухала, більш того – зганьбила.
На даний час моєму Андрійку два рочки. В Італії я заробила на однокімнатну квартиру в Житомирі. Працюю майсторм манікюру, в мене багато клієнтів.
Син дуже спокійний, тому я маю змогу від його народження заробляти гроші, щоб забезпечити нам безбідне життя.
Місяць тому приїжджав до мене брат з сім’єю, вони проїздом були в місті.
Ігор сказав, що мама може б і змирилася, що я привела на світ дитинку без чоловіка, а ось тато навіть слухати таке не хоче.
Знаю, що Ігор зробив фото з Андрійком і вислав їй на вайбер.
Я не знаю її реакції, але раз вона за два роки не змогла приїхати до свого онука, значить ми їй не потрібні.
Важко жити з тим, що ні ти, ні твій син, не потрібен єдиній бабусі та дідусю.
Знаю, що зараз тато хворіє. З одного боку я хочу взяти Андрійка і приїхати до них, а з іншого я боюсь, що вони мене не приймуть.
Що робити в такій ситуації?
Автор – Наталя У.
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!