Старша наша дочка вже заміжня, в неї двоє діток, живуть в нашому місті. А молодша п’ять років тому, у 25-ть, поїхала на заробітки до Польщі, бо в Україні, за її словами, “нічого ловити”.
І ось вже п’ять років, як вона там.
Спочатку жила у Кракові у гуртожитку і мила підлогу у фітнес-центрі. Два роки тому перебралася у Варшаву, змінила кілька робіт, зараз працює посудомийкою в ресторані великого готелю.
Так от. Коли вона туди їхала, ми сподівалися, що донечка і себе там знайде, ы влаштує особисте життя, але і про нас не забуде: в нашому будинку дуже потрібно зробити ремонт, а в нас ніколи на нього не вистачало грошей, все тягнулися, ростили доньок, старалися, щоб діти ні в чому не потребували.
Ну а вийшло, що залишилися ми з чоловіком самі і хата наша нікому не потрібна: одна вдало заміж вийшла, інша поїхала “ловити” кращої долі.
Та якби ж вона дійсно заробляла в тій Польщі на щось путнє і нам допомагала, то ще було б і нічого.
Але вона всі гроші витрачає на одежу! В неї вже мішки по всій квартирі (вона сама показує, коли ми зідзвонюємося по відеозв’язку), вона шле нам сюди, мені і сестрі, те, що їй набридло, стало не модне або велике на неї, бо вона все більше худне. А нам ті тряпки у такій кількості не здалися, краще б гроші на ремонт передавала…
Вона вже, дивлюся, на своїх сторінках в соцмережах продає за копійки свої шмотки, а нові продовжує купувати…
Крім того, дочка у Варшаві квартиру двокімнатну шикарну знімає, дуже дорогу.
Ото на тряпки й житло і йдуть всі її заробітки, вона навіть відпочити чи в яку подорож не може поїхати. До того ж живе у проголодь, бо, мабуть, і на їжу не вистачає, схудла сильно, а мене запевняє, що це вона навмисне, що їй так подобається… А мені вже й той ремонт не головне, аби дитина здорова була…
Іноді я не витримую і кажу їй:
– Ну що ж ти, донечко, робиш? На що витрачаєш і гроші і життя? Нащо тобі стільки одежі? Квартира ця? Можна скромніше жити, але поїхати кудись, світ побачити, їсти добре, або нам допомогти… Можна ж витрачати зароблені нелегкою працею гроші розумніше…
А у відповідь чую:
– Мамо, я сюди поїхала, щоб дозволити собі таке життя, яким живу зараз, воно мені подобається. А ви мені просто заздрите, що я із ваших злиднів вибралася. А ремонт я робити вам не зобов’язана, там більше, це вже не мій дім, я в нього не повернуся ніколи.
Звісно, дуже образливо і неприємно чути такі слова, але ще більше я переживаю за дочку, а змінити щось, якось вплинути на неї не можу…
Автор – Олена К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!