Є в мене двоюрідна сестра, старша за мене на півтора роки. Діані зараз майже 36 років, незаміжня, живе сама.
Моя бабуся постійно мені її у приклад ставила, в дитинстві це було: “Діаночка така гарна дівчинка, сидить удома, допомагає мамі, не те що ти, цілими днями з пацанами у футбол ганяєш!”
У підлітковому віці: “Діаночка така красуня! Фігуриста, не те що ти, дошка! А як вона зі смаком одягається, не те, що ти зі своїми джинсами. А яке у неї довге красиве волосся!”
У дорослому віці бабуся почала мене постійно про щось просити, для Діанки, звичайно: “Діана їде на екскурсію з колегами, дай їй свою машину, а то її в автобусі закачує”, а на те, що мені потрібна моя машина, бо робота в мене далеко, бабуся відреагувала: “Ну так один день поїдеш автобусом, з тобою нічого не станеться”.
Це доходило до того, що я не хотіла бабусі щось добре розповідати, бо вона одразу питала: “А Діанка?”, і неважливо, йшла я зі своїми друзями на рок-концерт або їхала з моїм чоловіком і його сім’єю на природу, або ходила зі своєю подругою в торговий центр, бабуся завжди вимовляла мені: “А як же Діанка? Тобі не соромно, що твоя сестра ніде не буває?”
Я, звичайно, відповідала, що до чого тут я і чому мені має бути якимось чином не зручно, але це тільки погіршувало ситуацію і вона зі мною по кілька тижнів не розмовляла.
Сама ж Діана прямо до мене ніколи не зверталася, якщо їй щось було треба, вона підсилала до мене бабусю, а бабуся за Діану могла допекти будь-кого.
Вишенькою на торті стало бабусине прохання-наказ: “Діаночка їде у відпустку на тиждень, візьми її собак до себе”. У неї, на хвилиночку, два добермани, а в мене тоді було два коти і молодшій дитині був лише рік.
Я, звичайно, відмовилася, бабуся на мене дико насупилася. Моя тітка, мама Діани, дзвонила мені, питала як я виросла така нечуйна і як мені начхати на сім’ю, а бабуся не здорова і я її доведу такою поведінкою і відношенням до Діанки.
На моє цілком логічне запитання, чому вона, тітка Ліля, чи Діанині брати, а в неї їх двоє, не беруть собак на тиждень до себе, вона сказала, що вони не переносять тварин і є маленькі діти.
У мене ступор: “А мої діти – не діти? Або як це розуміти?”
Тітка Ліля на це сказала, точно як бабуся завжди говорила: “Ой, ти непробивна, з тобою розмовляти не можливо!”
Відтоді минуло два роки, я цих родичів заблокувала в соціальних мережах і в телефоні, ніяк з ними не спілкуюся. І так добре і спокійно живеться. Але тут нещодавно моя мама почала:
– Ну як так можна? Це ж сім’я, вони твої рідні!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.
