Моя донька Христина живе в США вже дуже довгий час. Вона полетіла туди вчитися після закінчення школи. Потім зустріла там своє кохання, вийшла заміж і залишилася там жити.
Незабаром у неї народилися діти – старшого звати Том, йому п’ятнадцять років, молодшому Роберту нещодавно виповнилося вісім.
Ми з чоловіком дуже пишалися Христиною з дитинства. Вона була неймовірно розумною і талановитою дівчинкою. Вона перевершувала своїм розумом будь-кого, іноді навіть учителя.
Одного разу навіть сталося, що вчителька запросила мене до школи і сказала, що Христина виправляє її перед усім класом. І це знижує її авторитет.
Христина закінчила школу з золотою медаллю, і коли її з “руками і ногами” забрали до університету в США, я за неї, не те слово, раділа. Її велика мрія збулася.
Згодом вона знайшла хлопця в Америці, і через кілька років вони відгуляли весілля. Ми з чоловіком летіли на весілля. Я вперше в своєму житті побачила літак. Це був незабутній досвід, тому що ніхто з нас не розмовляє англійською.
Незабаром після одруження Боженька подарував їм першого синочка. І з цього почалася моя велика проблема. Я дуже чекала своїх онуків, але оскільки Том народився в США, я побачила його вперше лише в рік.
Так було і з другим онуком. Я бачила їх лише раз на рік, коли вони прилітали в гості. І треба сказати, що телефонують вони не дуже часто.
Причиною була не лише відстань, яка нас розділяє, а й те, що Христина не вчить їх української мови. Ще коли обидва хлопчики були маленькими, я запитала її про причину.
– Я не хочу плутати їх двома мовами, а англійська, безумовно, важливіша за українську, – відповіла Христина. І тому вони говорять лише англійською. Коли вони раз на рік приїжджали у гості – це така собі була зустріч, я вам скажу.
Ми з чоловіком не розуміємо, що нам говорять онуки. Це постійний цикл питань: “А що вони сказали?” Не дивно, що все незабаром починає діяти Христині на нерви.
Я намагалася знайти в інтернеті якісь курси англійської, але в мою стару голову не входить жодне слово. Тому я вічний новачок.
Після 24 лютого 2022 року ми з чоловіком на деякий час, через Польщу, полетіли до дочки в Америку. Вони з зятем на нас чекали. Але ми там насправді не потрібні. Вони вічно на роботі, а онуки на різних гуртках чи просто з друзями.
Але навіть якщо ми і разом, то я їх не розуміла. Ми як ті німці поруч з ними.
Ми з чоловіком ледь три місяці там протрималися і повернулися в Україну.
Ми ніби з чоловіком і маємо онуків, але по суті, їх в нас нема…
Що робити в такому випадку? Як достукатися до дочки, щоб хоч елементарних слів навчила дітей, щоб ми мали невеличкий контакт з онуками?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
