Моя донька, здається, зовсім про мене забула. Вона постить у соцмережах фото з модними кав’ярнями у Львові, п’є фільтр-каву з керамічних чашок, а я вдома заварюю найдешевший чай у пакетиках із супермаркету.
Я втратила дар мови. Бо, можливо, вона мала рацію. Можливо, вона не була байдужою. Можливо, я просто не навчила її бути ближчою. Я завжди була поруч фізично, але емоційно? Завжди заклопотана, завжди у справах.
Я ніколи не мала великих мрій. Була однією з тих матерів, які більше робили, ніж говорили. Постійно щось лагодила, прибирала, готувала, бігала на роботу. Моя донька, Оленка, махала мені рукою, коли я поспішала на автобус, а коли поверталася, вона вже спала. Так минали роки.
Сьогодні я сиджу на кухні в нашій маленькій квартирі в Івано-Франківську. Не можу перестати думати про те, що моя донька — та сама, чиї перші слова я записувала в зошит — тепер сидить у львівській кав’ярні, фотографує свою каву з ідеальною пінкою. Підпис: «Життя — це про момент. #щастя #львів». Вона не дзвонила мені вже місяць. Не питала, як я. Мабуть, думає, що якщо я не скаржуся, то все гаразд. Але в мене ще є голос. І мені є що сказати. Я не свята, у мене теж є свої помилки.
Останній раз Оленка дзвонила… коли це було? Перед тим, як сказала, що «хоче пожити для себе». А потім я побачила її фото в Instagram — вона сидить у затишному кафе, тримає чашку, а за вікном львівські трамваї. Я схопила телефон. Хотіла набрати, але щось у середині мене стиснулося.
«Навіщо нав’язуватися?» — подумала я.
Я сама їй не дзвонила. Коли вона була маленькою, вона раділа, коли я забирала її з садочка. У дванадцять вона перестала чекати, що я прийду на шкільний концерт. Я тоді працювала на двох роботах. Треба було платити за її гуртки, за нові кросівки, за шкільні поїздки. А тепер? У моєму гаманці сто гривень, і я відчуваю себе непотрібною у власному домі.
«Мамо, я тобі перекинула трохи грошей», — раптом сказала вона по телефону.
«Що?» — перепитала я, відчуваючи, як серце закалатало.
«Ти ж казала, що пенсія маленька», — зітхнула вона. — «Хочу допомогти».
«Мені не потрібні твої гроші», — буркнула я. — «Мені потрібна моя донька».
Тиша.
«Я ж твоя донька», — тихо сказала вона.
«Так?» — відповіла я.
Запала незручна пауза. Я почула, як на фоні хтось сміється. Жіночий голос, музика, дзвін чашок. Мабуть, вона сиділа в черговій кав’ярні з подругами.
«Мамо, я просто… я зараз багато працюю над собою», — обережно сказала вона. — «Ці поїздки до Львова, ця кава… це допомагає мені».
«Це чудово», — перебила я. — «А я, знаєш, теж недавно влаштувала собі “релакс”. З чаєм за п’ять гривень. Бо це все, що було в шафі».
«Ти перебільшуєш», — пробурмотіла вона.
«Може, й ні. Коли ти востаннє приїжджала?»
«Мамо, я ж…»
«Минулого року. На годину. Бо поспішала на потяг».
«Знаєш, здається, ти не в настрої», — сказала вона. — «Я передзвоню».
«Ні, Оленко. Ти не передзвониш. Ти просто надішлеш мені гроші».
Вона поклала слухавку. А я сиділа з телефоном у руці, ніби він палав.
Я заварила собі чай. Чорний, міцний, як завжди. Сіла за стіл — старий, дерев’яний, з подряпинами від ножа, коли ми з Оленкою різали гарбуз на кашу. Я сперлася на стіл і подумала:
«Може, це я щось роблю не так?»
Раптом у двері постукали. Сусідка, пані Марія, стояла на порозі з тарілкою пиріжків.
«Ольго, не сиди сама, як той пеньок. Ходи до мене на чай», — посміхнулася вона.
«У мене є чай», — сказала я, показуючи чашку.
«А в мене є пиріжки і розмови», — підморгнула вона.
Я пішла. Сидячи за її столом із вишитою скатертиною, я раптом випалила:
«Моя донька… здається, я їй більше не потрібна».
«Ольго, не кажи так. Дітям завжди потрібні батьки. Просто іноді вони цього не показують».
«А якщо це я не показала, як бути близькими?»
Вона задумалася.
«Тоді діти вчаться від батьків. А потім не знають, як повернутися. Бо не знають дороги».
Я відчула подив. Вона мала рацію. Я була поруч, але чи була я з Оленкою? Я готувала їжу, прала її одяг, але чи розмовляла з нею про її мрії? Про її страхи? Я говорила про рахунки, роботу, ціни на хліб. А про неї? Майже ніколи.
«Ще пиріжок?» — спитала пані Марія.
«І ще трохи правди, якщо можна», — відповіла я.
Повернувшись додому, я довго сиділа в тиші. Потім дістала старий альбом. Перше фото — Оленка в рожевій шапці, тримає кульку на ярмарку в Коломиї. Їй було п’ять. Вона сміялася, а я… я відводила погляд, бо поспішала купити їй цукерку. Я взяла телефон.
«Алло?» — відповіла вона. Голос втомлений.
«Це я, мамо», — сказала я.
«Я знаю», — тихо відповіла вона.
«Я хочу дещо сказати».
«Тільки не про чай і самотність».
«Ні. Я хочу вибачитися».
Вона замовкла.
«За що?»
«За те, що мене не було. Що я не бачила, як ти виростала. Що замість розмов про твої мрії я говорила про роботу і борги».
«Мамо…» — вона завагалася. — «Я теж не знаю, як бути близькою. Але я хочу спробувати».
«З нуля?»
«З чашки чаю і розмови?»
«Може, й так».
«Я приїду за тиждень. Зроби мені чаю, добре?»
«Чекатиму», — сказала я.
Я чекала. Прибрала квартиру так, що сусіди б не впізнали. Навіть протерла пил на полицях, хоч спина протестувала. У холодильнику — сир, не найдешевший, а той, що з горіхами. Купила печиво з маком і лимони. Заварила чай. Сіла. Чекала. Минула година. Дві. Телефон мовчав. Чай охолов. Я подзвонила.
«Алло?» — відповіла вона, задихаючись.
«Оленко, я чекаю. Думала, ти приїдеш».
«Мамо, я… застрягла в роботі. У нас проєкт, фотосесія для журналу про екологічний спосіб життя. Не могла відмовити».
Я заплющила очі. «Екологічний спосіб життя». Тільки не для мене.
«Розумію», — тихо сказала я.
«Обіцяю, приїду наступного тижня».
«Не треба обіцяти».
«Мамо…»
«Знаєш, не кожна історія закінчується обіймами. Деякі просто… зупиняються».
Вона хотіла щось сказати, але я поклала слухавку. Сіла. Дивилася, як чай втрачає тепло. Потім з’їла шматочок сиру. Сама.
Минув тиждень. Два. Тиша заповнила квартиру, як густий туман. Одного дня листоноша приніс пакунок. Усередині — листівка і подарунковий сертифікат. «На день у спа-салоні у Трускавці. Для мами. З любов’ю, Олена».
Спа-салон. Для жінки, яка востаннє відпочивала, коли возила Оленку на озеро Синевир. Я подзвонила.
«Я отримала твій подарунок».
«Тобі подобається? Хотіла, щоб ти розслабилася».
«А знаєш, чого б я хотіла більше?»
«Чого?»
«Щоб ти спитала, чи мені самотньо. Чи хтось сказав мені “на добраніч”».
«Мамо, я не знаю, що сказати…»
«То, може, нічого не кажи. Може, просто приїдь. Без сертифікатів. Без хештегів».
Тиша.
«Я приїду».
«Коли?»
«Не знаю. Але приїду. Обіцяю».
Я поклала слухавку. Дивилася на листівку. Гарна, блискуча. Але папір не заварить мені чай. Не обійме. Не скаже «вибач». Я не знаю, чи Оленка приїде. Але якщо приїде, я спитаю, чи любить вона печиво з маком, чи сумує за нашими прогулянками, чи зрозуміла вона мене хоч трохи. А якщо ні? Чи заварю я чай сама? Чи навчимося ми бути ближчими? Чи залишиться між нами тільки тиша і холодний чай?