Моя двоюрідна сестра та її чоловік, а також близькі друзі моєї мами були на її “гучній” вечірці з нагоди заміжжя, а мене там не було. Я не стала вигадувати причин, а просто відразу повідомила, що цей фарс із одруженням вважаю недоречним і не буду на нього приходити. Справа не в тому, що моя мама в 60 років вирішила знову вийти заміж, а в тому, що її обранець, Олексій, – це “мутна” особа, і лише я одна це бачу.

Мені 42 роки, за плечима невдалий шлюб, розлучення, і тепер я сама займаюся вихованням сина-підлітка.

Звісно, нелегко бути самотньою матір’ю, але я не дозволяю собі розслаблятися і докладаю всіх зусиль, щоб мій Дмитро ні в чому не відчував себе обділеним. Так сталося, що мій батько, Василь, шість років тому покинув цей світ. У нього був дуже прибутковий бізнес, пов’язаний з імпортом будівельних матеріалів, тому батьки жили безбідно і могли дозволити собі чимало. Не можу сказати, що вони мене ігнорували, адже я – їхня єдина донька. Проте, як мені здається, вони могли б і більше мені дати.

Коли мені виповнилося 25 років, батько переписав на мене простору трикімнатну квартиру в престижному районі столиці. Так, це була квартира з новим ремонтом, у новобудові. На той час більшість моїх однолітків ще винаймали житло або жили з батьками.

Коли я одружилася з Андрієм, ми оселилися в цій квартирі. Але, на жаль, наші стосунки не витримали випробувань, і навіть народження сина не врятувало наш шлюб.

У той час, як я балансувала між роботою і вихованням сина, батьки не надто поспішали з фінансовою підтримкою. Батько завжди повторював, що квартира — це вже вагомий стартовий капітал, і далі я повинна самостійно прокладати свій шлях. Тим часом вони з мамою продовжували насолоджуватися життям: подорожі за кордон, курорти, але вже без нас.

За всі роки вони один раз оплатили нам з Дмитром двотижневий відпочинок в Іспанії на його десятий день народження, і на цьому їхня фінансова “допомога” вичерпалася.

Коли не стало тата, ми з мамою переживали важку втрату. Він був чудовим чоловіком і батьком.

Мама успадкувала три автомобілі преміум-класу, розкішний маєток за містом і дві квартири. Одна, в місті, де вона проживає, і ще одна, яку вони здавали в оренду, розташована в іншому обласному центрі.

Я, як єдина донька, завжди була впевнена, що рано чи пізно все це майно перейде до мене. Це була лише справа часу, і я з цим змирилася.

Але мої плани і надії рухнули, як картковий будиночок.

Три роки тому мама познайомилася з Олексієм.

Спочатку я думала, що це просто швидкоплинне захоплення, але все виявилося набагато серйозніше.

Він швидко перебрався жити до неї у їхню велику квартиру. Мама, як і раніше, не має часу на мене, але зате вона стала дуже уважною до його родини. Вона ледь не щовихідних їздить до його доньки з дітьми або приймає їх у себе на дачі.

Моя образа цілком природна, хіба не так?

Але це не найгірше. Якось мама зателефонувала мені і, немов між іншим, повідомила, що виходить заміж за Олексія.

Можете собі уявити? У наш непростий час, коли люди економлять на всьому, вона вирішила йти до РАЦСу у білосніжній сукні та з великою вечіркою.

Я рішуче відмовилася брати участь у цій “комедії”. З фотографій, які мені скинула подруга, я побачила, що на святі була присутня вся велика родина Олексія: двоє дорослих дітей і п’ятеро онуків. Мама дійсно була в білій сукні, а в руках тримала елегантний букет.

Це викликало у мене сильне розчарування і навіть деякий гнів. Справа не в самій церемонії. Просто раніше я була абсолютно впевнена, що все мамине майно перейде до мене, але тепер мене охоплюють великі сумніви.

Олексій — простий водій-далекобійник, його діти також не відрізняються великими статками. Зрозуміло, що вони захочуть отримати собі частину маминого добра. До того ж мама занадто добра і довірлива.

Я не знаю, як мені з цим жити. Я впевнена: якби батько був живий, він би нізащо не дозволив цьому чоловіку наблизитися до мами.

Минуло пів року після їхнього одруження. Я намагалася зберігати дистанцію, але мама наполягла, щоб ми з Дмитром приїхали до неї на великодні свята. Я погодилася, оскільки не хотіла повністю розривати стосунки. Це була наша квартира, і я мала право там бути.

Коли ми приїхали, Олексій зустрічав нас із якоюсь “господарською” посмішкою. Він поводився так, ніби він тут єдиний і законний власник.

– Привіт, Любо! Заходьте, ми вас чекали, – сказав він, розмахуючи ключами від маминого, тепер і “його”, автомобіля.

– Добрий день, Олексію, – холодно відповіла я.

– Дивись, Дмитре, яке велике у нас подвір’я, – звернувся він до мого сина, показуючи на мамин, тепер уже спільний, маєток.

Мій син, якому майже шістнадцять, лише кивнув і, поклавши свій рюкзак, пішов до своєї кімнати, яку він досі вважав “своєю”.

Мама накрила гарний стіл. Вона дуже змінилася: стала більш радісною, але водночас якоюсь “чужою”. Вона постійно запитувала про життя дітей Олексія, про його онуків.

– Олексій, твоя онука, Оленка, добре склала іспит? Чи поступила вона до того університету? – запитувала мама.

– Так, Люба, завдяки твоїй фінансовій допомозі, вона тепер студентка, – гордо відповів він.

Я впустила виделку. “Фінансова допомога”?

– Мамо, про що він говорить? – не змогла я стриматися.

– Ой, Любо, не бери в голову. Просто Олексієві діти не мають змоги оплачувати навчання, а дівчинка дуже розумна. От я і допомогла їй, – знизала плечима мама, наче це була дрібниця.

– Допомогла? Скільки? – мій голос став різким.

– Я оплатила їй перший рік навчання у престижному столичному університеті. Це ж не так багато, як ти думаєш, – відповіла мама.

– Це близько ста п’ятдесяти тисяч гривень, мамо! Це більше, ніж я за пів року заробляю! – вигукнула я.

– Заспокойся, Любо. У мене є гроші. Я маю право ними розпоряджатися, – втрутився Олексій, і його “господарська” усмішка зникла.

– Ти не маєш права втручатися в наші сімейні справи! – відрізала я.

– Тепер це і мої сімейні справи. Ми з Любою – сім’я, – сказав він, дивлячись мені прямо у вічі.

Мама, намагаючись згладити напругу, перевела розмову на щось інше. Але в мене вже пропав апетит. Я відчувала, як мої мрії про спадок та фінансову стабільність тануть, як весняний сніг.

Після свят я повернулася додому, але не могла заспокоїтися. Я подзвонила мамі.

– Мамо, чи ти склала заповіт? – прямо запитала я.

Мама мовчала.

– Чому ти мовчиш? Ти ж розумієш, що твій новий чоловік може претендувати на все після тебе? – я намагалася говорити спокійно, але голос тремтів.

– Любо, я не хочу про це говорити. Ми з Олексієм вирішимо це, коли прийде час, – нарешті відповіла вона.

– Коли прийде час? Він вже прийшов! Ти витрачаєш гроші на його онуків! А мій син? Ти йому що дала, окрім тієї поїздки в Іспанію, яка була чотири роки тому? – мої емоції взяли гору.

– Не поводься як егоїстка, Любо. Я живу, і це головне, – сказала мама і повісила слухавку.

Після цієї розмови ми майже не спілкувалися. Я відчувала себе зрадженою і обікраденою. Я розуміла, що Олексій, який, як я дізналася, мав чимало боргів, повільно, але впевнено, “заграбастує” мамині статки. Він вже їздив на одній з її машин, вони разом “осучаснювали” дачу, і, я більш ніж впевнена, він уже встиг “позичити” у неї чималу суму.

Одного разу я зустріла нашу стару сусідку, пані Надію.

– Любо, як твої справи? Чого ти до мами не заходиш? – запитала вона.

– Якось не до того, пані Надія, – відповіла я.

– Знаєш, я бачила, як Олексій той привів своїх дітей, і вони з мамою вашою переписували якусь документацію. Точно не знаю, але то був нотаріус. Не хочу нічого поганого сказати, але він якось швидко там “осів” і став господарем.

Ця розмова мене просто добила. Я одразу ж подзвонила мамі, але вона не відповіла.

Наступного дня я поїхала до неї. Двері мені відчинив Олексій.

– Люба? Що ти тут робиш? – він був здивований.

– Я до мами, – відповіла я, намагаючись зайти.

– Мами немає. Вона поїхала. Я на роботі, зайнятий, – сказав він, перегороджуючи мені шлях.

– Куди поїхала? І ти на роботі? Чому на маминій машині? – я показала на авто, яке стояло біля будинку.

– Люба, не став дурних питань. Ми з твоєю мамою вирішуємо наші справи. Тобі не обов’язково про все знати, – сказав він, і зачинив двері.

Я стояла перед зачиненими дверима мого дитинства. Моя мама, єдина людина, на яку я покладала всі свої надії, вирішила, що щастя її нового чоловіка і його родини важливіше, ніж фінансова безпека її єдиної доньки і онука. Мої мрії про гідне майбутнє для сина, які ґрунтувалися на спадщині, розлетілися на друзки.

Як ви вважаєте, чи повинна я боротися за майно, яке, як я вважала, по праву належить мені, чи варто просто змиритися з вибором матері і почати жити своїм життям, не озираючись на її статки?