В одних життя устелене красою, а в інших – бідою!
З чоловіком жили в місті у двокімнатній квартирі, виховували донечок Катю та Яну. Життя у місті змінювало нас, хоча родом я із села.
Поки були живі батьки – то помагали нам всім чим могли. А не стало батьків – важче було жити, бо більшість продуктів доводилось купляти, а ще комуналка – грошей не вистачало.
Мій Івась не мав сили працювати на двох роботах, а дівчатка підростали – їхні запити зростали.
Тоді кажу до чоловіка: “Івасю, у селі батьківська хата пустує даремно, давай переїдемо туди – і повітря краще, і спокійніше нам буде, ще й город посадимо – всього ж у місті недокупимся.”
Іван погодився, а щоб був якийсь дохід – квартиру почали здавати в оренду.
Дівчатка теж зраділи, що зміниться обстановка, нова школа, нові друзі. Хоча у село вони часто приїжджали під час канікул – друзів мали.
Так почалось наше життя у селі. Батьківську хату відреставрували, провели газ, воду. Облаштувалися помаленьку.
“Данусю, а час біжить, потрібно думати, де наші дівчатка підуть навчатись після закінчення школи, – чоловік переймався долею дівчат.
Яна розумничка – вступила у технікум легкої промисловості! Жила в гуртожитку, потім познайомилась із Віктором (розумним, успішним, працівником ІТ – компанії). Зараз вони разом живуть, готуються до весілля.
А от у Каті не все так просто: після закінчення школи, теж навчалась в університеті, пішла працювати не за професією. Вимагали стажу, а де ж його взяти одразу ж після навчання ? Не було! Тому Катя працювала на касі у великому супермаркеті.
Додому приїжджала пізно, не все з нами ділилася таємницями, коли дізналися про її цікавий стан, було вже пізно… Вона вирішила привести дитину для себе, а хто батько – так і не скала.
Діти – це велике щастя, дар Божий. Наша внученька Аня росла розумною і дуже вродливою: “Івасю, поглянь, а наша Анечка схожа на мене!”. Тішилися нею усі, а от Катя щоразу ставала такою нервовою і злою.
У всіх бачила негатив, до людей огризалась, бачили, як вона змінилась. За будь-яку дрібницю людину може з болотом змішати!
Нещодавно поїхала на ту нашу квартиру, що ми здаємо в оренду одній молодій сім’ї з дитиною. Катя побачила, як вони квартиру перетворили на суцільний бардак, почала їх виганяти, а та сім’я не мала навіть грошей, щоб розрахуватися за оренду.
Моя Катя, довго не думаючи, відео виставила в Інтернет, щоб усі бачили ту сім’ю.
– Мамо, які ж вони безсовісні, гроші не віддають цього місяця, ступитися з хати не будуть, бо не мають де йти з дитиною на руках у великому місті!
– Навіщо, Катю, ти з ними так вчинила? Адже ми усі люди, маємо розуміти один одного, а ти зі своїми погрозами…
– Не можу їх терпіти, таких розлізлих людей!
– Твоя зверхність тебе погубить, Катю!
– Мені байдуже, мамо, а як у нас не буде грошей, хто нам дасть, підемо жебракувати чи що?
Така якась хамовита моя донька, може, якщо б була ніжнішою – знайшла б ще собі чоловіка (у селі багато неодружених). Але я так розумію, що її бояться… Не знаю, як допомогти доньці, адже ми з Іваном не вічні?
Що її чекатиме потім?
Автор – Наталя У.
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!