Моя мама сьогодні вилетіла від нас як ошпарена і сказала, що не зайде до нас, поки її подарунок не буде в дії. А все тому, що вона побачила горщик, який подарувала нашому сину минулого тижня, на балконі.

Нашому синочку Данилку 6 місяців. І мама моя вже волає, що він в цьому віці має сидіти на горщику і робити на ньому свої справи.

Що ніяких памперсів у хаті не може бути, не повинно бути, бо це дуже шкідливо для хлопчика, і дитина не буде розвиватися нормально.

Я намагалася пояснити їй, що зараз ще рано. Сину лише 6 місяців, і він навіть не може самостійно сидіти, не те що контролювати свої потреби.

Але мама лише обурено махнула рукою. «Я вас у три місяці вже привчила до горщика!» — вигукнула вона, наче це найвагоміший аргумент у світі.

Я, чесно кажучи, трохи сумніваюся у правдивості цієї історії, але сперечатися не стала. У результаті, щоб горщик не займав місце у квартирі, я поставила його на балкон. Думала, це нікого не образить. Як я помилялася!

Сьогодні мама прийшла до нас із сумкою гостинців для старшої доньки. Вона побула кілька хвилин у кухні, розклала яблука та печиво на столі й, наче ненароком, почала оглядати кімнати. «А де мій подарунок?» — спитала вона, прикинувшись, що шукає очима щось інше. Я лише мовчки показала на балкон. Її погляд став таким, наче я зізналася в чомусь жахливому.

«Як це розуміти?» — суворо запитала вона, діставши горщик. «Чому він на балконі? Хіба так ставляться до подарунків?»

Я знову спробувала пояснити, що зараз ще зарано, що ми, звісно, використаємо його, коли прийде час, але мама мене вже не чула. Вона почала довгу тираду про те, як сучасні батьки розбалувані, як памперси зіпсували покоління, і як я, очевидно, не розумію, що означає бути доброю матір’ю.

«Ви так і не навчите його нормального життя!» — підсумувала вона, ставлячи горщик посеред вітальні, наче трофей.

У відповідь я сказала, що це наша дитина, і ми самі вирішимо, як і коли привчати її до чогось. І тут мама вибухнула.

«Якщо так, то я більше сюди не прийду! І поки цей горщик не буде на місці, можете мене не кликати!», – вона схопила свої речі і вийшла, грюкнувши дверима.

Мене переповнювали суперечливі почуття. З одного боку, я була сердита, бо мама навіть не спробувала вислухати мене. З іншого, мені було прикро, адже я не хотіла конфліктувати.

Мама завжди любила наших дітей, допомагала, коли могла, і завжди приносила з собою якусь радість. Але водночас її впертість і старомодні уявлення про виховання часом доводили мене до відчаю.

Пізніше ввечері я поділилася цією ситуацією з чоловіком. Він лише похитав головою.

«Знаєш, — сказав він, — твоя мама просто хоче як краще. Але вона не розуміє, що часи змінилися».

Я погодилася, хоча не знала, як налагодити з нею стосунки після цього конфлікту.

Сидячи того вечора на дивані, я довго дивилася на той злощасний горщик посеред кімнати.

Він, наче символ всього нерозуміння між мною і мамою, нагадував, як складно буває поєднувати різні покоління і їхні уявлення про життя.

І як помиритися з мамою – гадки не маю.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.