fbpx

Моя найкраща подруга запросила до себе на Святвечір та Різдво. Вона живе в селі, і добре знає, що з рідних у мене нікого не  має, а бути на самоті в такі дні дуже важко. Я сіла в свою автівку і помчала до Лілі. А вже дорогою назад зі мною й сталася ця пригода. Не знаю, мабуть якісь вищі сили підказали мені, що це моя мама

Моя найкраща подруга запросила до себе на Святвечір та Різдво. Вона живе в селі, і добре знає, що з рідних у мене нікого не  має, а бути на самоті в такі дні дуже важко. Я сіла в свою автівку і помчала до Лілі. А вже дорогою назад зі мною й сталася ця пригода. Не знаю, мабуть якісь вищі сили підказали мені, що це моя мама.

Коли мені було чотири рочки, тато пішов від нас до іншої жінки. Після цього, мама почала заглядати до чарки і одного разу, привела в будинок чоловіка, дядька Степана.

Дядько Степан, був “другом по чарці”, але мама вірила, що він зміниться, влаштується на роботу і у нас все буде добре. Дядько Степан, чарки кидати не збирався, навпаки, мама стала більше веселитися разом з ним, Докотилася до того, що її прогнали з роботи.

Грошей в домі не було, правда на “веселощі” завжди знаходилося та й друзі до них приходили зі своїм, а іноді і закуску приносили. Коли на столі залишалося, що небудь, тоді мені вдавалося, хоч чимось перекусити і то якщо вітчим не знаходив своєї закуски, починав обурюватися, щоб я не сміла нічого чіпати.

Мама намагалася за мене заступитися, допомогти чим небудь, але вітчим і її зупиняв, а з приводу мене говорив: В дитячий будинок її здай, я не збираюся її годувати. І одного разу, я таки туди потрапила.

Там я отримала гарну освіту, вступила до університету і закінчила його з відзнакою. Держава виділила мені квартиру, мені вдалося влаштуватися на хорошу роботу, але не відразу.

Спершу, працювала офіціанткою в кафе, неподалік від будинку. Пізніше мене помітила господиня кафе і оцінила мої знання. Після цього, моя кар’єра пішла в гору. Всього за рік, від простої офіціантки я піднялася до керуючої кафе, а через три, я вже керувала цілою мережею ресторанів.

Одного разу, я їхала до подруги в гості. Це якраз було в час Різдва. Я погостювала, а коли їхала додому, то моя автівка застрягла в снігу. На вулиці було вже пізно і попросити допомоги не було у кого і я вже збиралася дзвонити в технічну допомогу, як раптом, з темряви вийшло двоє людей.

Це були чоловік і жінка, вони запропонували мені допомогу за невелику плату. По вигляду було зрозуміло, вони безпритульні.

Коли мою автівку виштовхали, я заплатила і поїхала далі. По дорозі додому мене мучило одне й те саме запитання: Де я могла бачити, цих людей?

Я довго згадувала, звідки я їх знаю? І я зрозуміла, що ці люди, мої мама і вітчим. Я різко загальмувала і встала як вкопана по серед дороги.

Я ніяк не могла вирішити, що мені робити далі? Ще трохи постоявши, я розвернула автівку і поїхала назад.

Мати з вітчимом попалися мені по дорозі. Я зупинила машину і попросила матір сісти. Мама покірно сіла, хоча як і раніше не впізнавала мене. Вітчим залишився на узбіччі дороги.

Коли ми приїхали додому, я відмила маму, дала їй чисті речі і коли ми сиділи на кухні, мама запитала: Хто ви? І чому ви мені допомагаєте?

-Я твоя дочка, мамо і не хочу робити з тобою так, як ти зі мною поступила. Якою би ти не була, але ти все одно моя мати.

Мама подивилася мені в очі і тихенько заплакала.

– Я знаю, після того, що я зробила, пробачити неможливо, але все одно спробуй, якщо зможеш, вибач мене. – сказала мама і зібралася йти.

Я зупинила її і сказала: Тебе я зможу пробачити, а от вітчима ніколи.

Тепер мама живе у мене, її тепер не впізнати. Мама навіть не дивиться на чарку, ми відновили всі її документи і зробили пенсію, в загальному я змогла пробачити свою маму. І вважаю, що зробила все вірно…

Що скажете з цього приводу?

Фото ілюстративне

You cannot copy content of this page