Коли я мріяла про повернення в Україну з Іспанії, я збиралася жити на свої гроші й для себе коханої. Я заслужила! Але з того часу, як я повернулася додому, невістка зовсім совість втратила, вона вже не соромиться прямо говорити, що їй потрібні гроші, те ще й не якісь там 10 000 гривень. Там такий апетит!
Зі своїм чоловіком я розлучилася за власним бажанням. Терпіти не можу бабіїв, а він виявився саме таким. Найсумніше в цьму типажу чоловіків – те, що вони ніколи не міняються. Клястимуться, плакатимуть, благатимуть. Але якщо трапиться випадок, перша ж спідниця опиниться в його обіймах без жодних вагань чи докорів совісті. Як із таким жити?
Але ось в чому проблема. Якщо в тебе від такого чоловіка є діти, особливо син – ситуація стає ще гіршою. Так трапилося у мене, тому я точно знаю, про що говорю. Хлопчики повинні жити з їхніми татками. Бо це і виховання, і формування характеру, звичок – так з’являються правильні життєві цінності людини. Коли я була молода, я цього не розуміла. Зараз же шкодую.
Після розлучення ми з Романом кілька років прожили самі. Моєї зарплати ні на що не вистачало, а потреби у грошах зростали з кожним днем. Довелося віддати синочка бабусі, а самій виїхати в іншу країну, заробляти там гроші. Моя мама жінка з характером, якщо це стосується мене. Але для онука вона нічого не жаліла, ось він і виріс таким, яким є.
Рома рано одружився. Мені навіть здається, що це не він вирішував, коли зробити пропозицію, а невістка. Леся, до речі, теж росла без батька. Але у випадку з дівчатками це зовсім інша історія. Мати зовсім не приділяла їй часу, тому дівчинка виросла, як то кажуть, «пробивною», на відміну від мого сина.
Я, звичайно, відкладала гроші, поки працювала. Але чималу частину зарплати я пересилала додому. Спершу своїй матері, щоб вона з сином ні в нічому не потребувала. А потім уже лише синові, щоб його молода сім’я змогла швидко стати на ноги. Вони ж ще молоді, їм потрібна допомога. Та й у мами пенсія дуже навіть непогана, тож впорається і сама.
Я не люблю підлабузників. І мені відразу ж стає нудно при розмові з такими людьми віч-на-віч. Але коли ти спілкуєшся з ними по Мережі та ще й нечасто і по кілька хвилин, їх буває не так легко розпізнати. Ось я і прогаяла важливий момент, коли спілкувалася з невісткою.
Ця Леся завжди мені підтакувала і казала Ромі, щоб він зі мною не сперечався. Я думала, це жарт такий, просто заради того, щоб розмову підтримати. Однак потім я почала щось підозрювати.
Коли народився онук Марко, моїй радості не було меж. Я стала молодою бабусею, син був при роботі з дружиною. Чого ще треба для щастя? Та й подарунок з такого приводу я мала достойний. Я довго відкладала гроші, тож вистачило на те, щоб купити невелику квартиру в нашому місті. А що ще потрібне сім’ї з дитиною більше, ніж власне житло?
Леся, здавалося, готова була поцілувати мене прямо через екран телефону. Син теж дуже радів і дякував. Пам’ятаю цей день, як учора. Стільки радості та гордості я не відчувала ще ніколи. Та й не варто забувати, що за кордоном я не відпочивала, а постійно працювала. Так що морально цей день був ще солодшим.
Я вирішила, що перший рік-два онук буде дуже малий і беззахисний. Тому я йому в цей період не потрібна. Нехай ним невістка займається. А ось вже потім зможу і сама з ним посидіти, та й для молодих буде перепочинок. Тож їхати додому мені ще зарано, зароблю собі на пенсію та й паралельно висилатиму гроші на памперси. Дитина – це і відповідальність, і витрати.
Два роки пролетіли швидко. Мене все більше тягнуло додому. Та й час уже було побачити онука і невістку особисто. Тому я попрощалася зі своїми заморськими подругами та начальством, купила всяких сувенірів і поїхала додому.
А вдома на мене чекали не найприємніші відкриття. По-перше, виявилося, що син, хоч і працює, але грошей із його зарплати ледве вистачає на якісь базові витрати. Про розвиток сім’ї не може бути й мови. Друзі в нього немає, начальника боїться. Просто йде на роботу і потім приходить додому. Віддає всі гроші дружині та лежить, дивиться телевізор. І так кожного дня.
Моя невістка Леся – типова дружина в бігуді. Вона, звісно, у декреті. Сидить з дитиною, але я не помітила, щоб вона якось занадто втомлювалася. У їхній новій квартирі вже видно захаращення, на кухні бардак, а сама вона, хоч ще молода, практично за собою не доглядає і не слідкує.
Справді, навіщо, якщо Роман точно від неї не втече ні за яких обставин. Це видно, тим більше я взагалі не чула, щоб він хоч раз із нею не погодився чи якось заперечив.
Сумно мені було від цього. Але ще сумніше стало десь за місяць життя вдома. Я більше не заробляла грошей, і, логічно, сім’ї мого сина їх не вистачало. Почалися дзвінки від невістки з проханнями посидіти з дитиною. Ну і заразом «захопити, вам же не складно» памперси, їжу, іграшки і таке інше. Ну, мені ж не складно.
Ось. За тиждень у онука день народження. Я це чудово знаю, тому зателефонувала синові запитати, чи планують вони щось на цей день і що мені їм подарувати. Рома як завжди, почав м’ятися, мукати, сказав, щоб я подзвонила йому пізніше, а ще краще набрала невістку. Ну, як завжди, словом.
А ось Леся одразу ж взяла слухавку та попросила, ні, вимагала грошей. Бажано у валюті. Доларів 100–200, а краще в євро. Ось такі життєві цінності цієї людини. Я, звісно, розумію – гроші завжди потрібні. Але з моменту мого приїзду тон моєї невістки стає все більш суворим і навіть владним. Наче вона з прислугою розмовляє. А я – не мій син. Мені таке не до вподоби.
Зрозумійте мене правильно, допомагати молодій сім’ї важливо та потрібно. Але ж не в такій формі. Крім того, через у малого День народження. Завтра у сина, а потім у невістки. Я ж не мільйони привезла, їй-богу.
Вони думають, що я забезпечуватиму їх постійно? Самі створили – самі й живіть. Але як дати їм це зрозуміти раз і назавжди, появити доступною мовою – я не знаю. Не влаштовувати ж сцену й конфлікт на святі онука. Це було б якось не по-людськи. Що порадите в моїй ситуації?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.