Моя невістка мене розчарувала. І найважче не те, що вона інакша, ніж я очікувала, а те, що в її очах материнство виглядає як тимчасова незручність. Вона рано втратила блиск в очах, наче син їй не в радість, а в обов’язок. А я… я з чоловіком маю дбати про нашого онука, коли самі ледве витягуємо свій хрест. Бо мій чоловік п’ятий рік прикутий до ліжка, я пішла з роботи, щоб бути поруч, і ми сподівались, що поява дитини додасть світла. А вийшло, що маємо рятувати сім’ю сина, бо невістка вирішила – “мати” це не її роль на повну ставку.

Я злюся. Вперше за довгий час по-справжньому злюся. Хоч і знаю, що гнів не личить старій жінці з посивілим волоссям і зморшками від недоспаних ночей. Але коли ти живеш між трьома людьми, двоє з яких або не можуть, або не хочуть, – ця злість стає щоденним супутником.

Яринкою мене називали ще з дитинства. Тепер це ім’я відлунює в хаті, коли чоловік гукає мене з кімнати – іноді просто так, щоб перевірити, чи я ще поряд.

Він – мій Степан – хворіє. Інколи не може навіть ложку втримати. Я допомагаю йому з умиванням, з усім, що раніше було дрібницями. Але ми не скаржились. Ми справлялися. До моменту, поки не з’явився Матвійко. Онучок, якого ми чекали, як манни небесної. І ось тут почалось.

Наш син Ілля одружився на Анастасії – жінці старшій за нього на чотири роки. Він довго ходив сам, а коли привів її – ми зраділи. Вона здавалася розумною, спокійною, трохи стриманою. Але хто я така, щоб судити – головне, щоб була підтримкою. А вона виявилася з категорії “все планую”.

– Мамо, а якщо після виписки Настя швидко повернеться на роботу – ви б могли трошки приглядати за малим? – спитав Ілля якось.

– Трошки – це скільки? – перепитала я. – Бо я не робот, Іллю. Твій тато хворий, ти ж знаєш.

– Ну, Настя сказала, може пів дня. Там офіс, віддалено, вона хоче залишатися в обоймі…

Я слухала, як мені це “в обоймі” врізається в серце. А дитина? А ваша відповідальність? Ви ж самі його хотіли!

Я з чоловіком довго тоді говорили. Вирішили – будемо допомагати, але в межах. Я зранку прийду, нагодую малого, трохи пограюся, але щойно тато потребуватиме – одразу повертаюсь додому. Домовились. А потім усе зрушилось.

– Я мушу в офіс. Вдома неможливо сконцентруватись, – сказала Анастасія через місяць після народження.

– Але ж ми домовлялись, що через пів року, – обережно нагадав Ілля.

Вона знизала плечима:

– Ситуація змінюється.

О, і вона таки змінилась.

Почались дзвінки – що я маю бути щодня. Що краще б я переїхала до них. Що Насті важко. Що Ілля на роботі. Що… Та я й так приїжджаю щодня, трясця!

Малий гарний. Матвійко усміхнений, щоки червоні, вічно щось бурмоче. Але я не молода. Я не маю сили бігати з ним по хаті. А Степан що? Лежить, чекає. Я між двома вогнями. І кожен вимагає любові, кожен вимагає всього.

Одного разу я не витримала.

– Настю, – кажу. – Ти ж сама мама. Ти не хочеш побути з ним трохи більше?

– Я не для цього приводила на світ, щоб втратити себе, – відповіла вона спокійно. – Я не хочу бути як ті жінки, що варять борщі і тільки цим живуть. У мене освіта, проєкти.

Я ледве не впустила пляшку з дитячим пюре.

– А твоя дитина – це не проєкт?

Вона лише стенула плечима.

А я потім сиділа в парку на лавці, з малим на руках, і думала – чи справді я стара баба, що не розуміє “нового світу”? Може, вона має рацію? Може, жінка не мусить бути лише мамою?

Але чому тоді мені так важко?

Чому я відчуваю, що Матвійко шукає мій погляд раніше, ніж її? Чому він тягне руки до мене, коли я виходжу, а не до неї? І чому вона цього не помічає?

Степан мені сказав:

– Ярино, не вини її. Просто вона не така, як ми. У неї інше бачення життя. І ти, якщо вже взялась допомагати – то допомагай із добром у серці. Бо діти відчувають.

Я мовчки кивнула. Але добром іноді треба ділитись обережно – щоб не розтратити його все.

Знаєте що, я досі не знаю – чи правильно я вчинила, погодившись. Бо з одного боку – я люблю онука. Але з іншого – мені важко. Мені неприємно бачити, як матір не горнеться до сина. І мене мучить думка: а чи не краще було б, якби я сказала “ні” з самого початку? Чи маємо ми, бабусі й дідусі, бути страховою подушкою для чужих рішень?

А як ви вважаєте – чи має право жінка відкласти материнство “на паузу”, якщо є кому підхопити? Чи це вже втеча від відповідальності?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений