– Ти серйозно думаєш, що я тобі заздрю? – запитала я, ледь стримуючи обурення.

– А як інакше? У тебе ніколи не було таких умов, як у мене зараз! – Тамара гордо закинула голову і подивилася на мене так, ніби це має бути очевидним.

Я ледь стрималася, щоб не відповісти різко. Останнім часом наші розмови із Тамарою перетворювалися на односторонній потік розповідей про її ідеальне життя, і я просто втомилася від цього. Та цього разу вирішила мовчати. Все одно вона мене не почує.

Тамара і я були найкращими подругами ще з університету. Ми підтримували одна одну в усіх труднощах: іспити, розбиті серця, перші робочі місця. Вона завжди була поруч із добрим словом або гарячою чашкою кави, а я намагалася бути таким же оплотом для неї. Ми були як сестри.

Та все змінилося, коли вона познайомилася з Олегом. Він був старший за нас обох, мав власний бізнес і виглядав так, ніби зійшов із обкладинки глянцевого журналу. Тамара закохалася з першого погляду, і незабаром вони одружилися. Ми всі раділи за неї: адже вона знайшла своє щастя.

Після весілля вона наче змінилася. Спершу це були дрібниці: розмови про те, який Олег уважний і щедрий, про їхній новий будинок чи подорожі. Але поступово Тамара почала поводитися так, ніби її життя стало еталоном, а все інше – не варте уваги.

– О, ти бачила мої нові штори? – одного разу вона запитала під час зустрічі.

– Ні, але твої старі теж були гарні, – відповіла я.

– Ні, це були просто дешеві завіски. Олег замовив нові в італійського дизайнера. Ти навіть не уявляєш, як вони змінюють вигляд кімнати! – її очі блищали від захоплення.

Я тоді лише кивнула, але в душі почувалася дивно. Ми завжди могли говорити про що завгодно: від улюблених фільмів до наших страхів і мрій. А тепер усе звелося до меблів, курортів і дорогих речей. Вона майже перестала питати, як у мене справи. А коли я все ж ділилася чимось важливим, Тамара швидко переводила розмову на себе.

Одного разу ми зустрілися всією нашою компанією. Галя, наша спільна подруга, не змогла стримати сліз. Її чоловік подав на розлучення, залишивши її з двома маленькими дітьми.

– Я не знаю, як тепер жити, – схлипувала Галя.

Ми намагалися її заспокоїти, але Тамара одразу почала:

– А знаєте, що Олег зробив для мене на річницю? Подарував браслет із діамантами! – вона дістала телефон і почала показувати нам фото.

Галя лише витерла сльози й замовкла. Я тоді ледве втрималася, щоб не сказати щось різке. Як можна бути такою нечутливою?

Минулих кілька тижнів ми уникали її дзвінків і зустрічей. Вона, звісно, помітила, що щось не так. Врешті-решт, ми запросили її на каву, аби обговорити це напряму.

– Тамаро, ми хочемо поговорити серйозно, – почала Галя.

– Ага, щось сталося? – вона виглядала трохи роздратованою.

– Розумієш, ми відчуваємо, що наші зустрічі стали односторонніми, – сказала я. – Ти майже не цікавишся нашими справами. Нам важливо, щоб ти була поруч, як і раніше.

Тамара спершу розсердилася.

– Ви що, заздрите моєму життю? – вигукнула вона. – Це все через Олега, так?

Ми намагалися пояснити, що справа не в цьому. Але вона не захотіла слухати й пішла, голосно заявивши, що більше не хоче з нами спілкуватися. Ми залишилися за столом із відчуттям порожнечі.

Минуло кілька тижнів. Тамара більше не дзвонила, не писала. Ми не знали, чи зрозуміла вона, що ми хотіли для неї лише кращого.

Як ви думаєте, чи правильним було наше рішення? Чи варто було спробувати ще раз пояснити Тамарі, що ми сумуємо за тією старою, щирою подругою? І як поводитися, коли хтось із близьких настільки змінюється, що спілкування з ним стає важким? Буду вдячна за ваші поради.

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!