Моя родина завжди вважала, що я не здатна заробити більше, ніж 10 000 гривень на місяць, і сміялася, коли я мріяла про власний бізнес. Мама казала: “Олено, краще б ти на завод пішла, як усі”. А потім я отримала замовлення на 200 000 гривень, і їхні посмішки зникли.

Я ніколи не вписувалася в ритм нашого містечка. Усі довкола жили за чітким розкладом: робота на заводі чи в офісі, вечері о сьомій, вихідні на городі чи біля телевізора. А я, Олена, завжди була “інакшою”. У голові гуділи ідеї, які здавалися всім навколо безглуздими.

Я мріяла створювати щось своє — не просто працювати від дзвінка до дзвінка, а залишити слід. Мої рідні вважали це дитячою забавкою. “Олено, спустися на землю”, — казала мама, коли я ділилася планами. Батько лише хмурив брови й мовчав. А брат Тарас сміявся: “Ти що, зіркою станеш? У нас, у Рівному?”

Їхні слова кололи, але я не здавалася. Я ховала свої мрії в записнику, який тримала під подушкою. Там були ескізи сайтів, ідеї для стартапу, нотатки про те, як зробити щось корисне для людей. Усі вважали, що я марю, що в нашому місті таких, як я, не буває. Але я вірила: якщо не спробую, то точно програю.

Це сталося за сімейною вечерею. Мама розливала борщ, тітка Надія поправляла серветки, а я, набравшись сміливості, сказала, що хочу пройти курс із веброзробки. Мріяла створити платформу, яка б допомагала малим бізнесам продавати онлайн.

“Що? Ти хочеш сайти робити? У Рівному?” — перепитала бабуся, хоча чула мене чудово.

“Не просто сайти, — відповіла я спокійно. — Платформу для місцевих підприємців. У мене є ідеї, я вже заощадила трохи грошей, думаю, спробую…”

Я не встигла закінчити. Тарас пирхнув, ледь не поперхнувшись: “Олено, ти серйозно? Хто тобі платитиме за твої сайтики? Тітка з базару?”

“Та годі, — додала двоюрідна сестра Софія, сміючись. — Ти що, думаєш, у нас тут люди в інтернеті щось купуватимуть?”

Я сиділа, відчуваючи, як жар заливає обличчя. Тільки дідусь мовчки дивився на мене, але, як завжди, нічого не сказав.

“Замість витрачати гроші на дурниці, краще б допомогла нам із ремонтом у хаті”, — пробурмотіла мама.

Усередині мене щось стислося. Я доїла вечерю мовчки, пішла до своєї кімнати й зачинила двері. Того вечора я вирішила: якщо вони не вірять у мене, я зроблю все сама. І не для них, а для себе.

Я більше не ділилася планами. Перестала розповідати, бо знала: кожне моє слово викличе лише сміх. Натомість я почала діяти. Після роботи в місцевій кав’ярні, де я була офіціанткою, я поверталася додому й до ночі сиділа за онлайн-курсами з програмування. Ноутбук ховала в шухляду, щоб ніхто не бачив. Гроші на курси збирала місяцями, відмовляючи собі в усьому — від нової сукні до кави з подругами.

Перші спроби були невдалими. Мої тестові сайти глючили, код не працював, я годинами шукала помилки. Але я не зупинялася. Читала форуми, дивилася туторіали, експериментувала. Одного разу я створила простий сайт для місцевої пекарні — безкоштовно, просто щоб спробувати. Власниця була в захваті. “Олено, це ж як у великих містах!” — сказала вона. Її слова стали першим променем, який зігрів мене зсередини.

Я завела анонімний профіль в Instagram і почала викладати скріншоти своїх робіт. Без імені, без обличчя — просто дизайн, чистий і мінімалістичний. Одного дня мені написала незнайомка: “Скільки коштує зробити сайт для мого магазину квітів?” Я назвала смішну ціну — боялася, що відмовиться. Але вона погодилася. Потім написала її подруга. А потім ще одна людина.

Я працювала ночами, вдень носила каву клієнтам у кав’ярні, а ввечері відповідала на повідомлення. Гроші були мізерні, але я відчувала: це моє. Мама питала, звідки в мене нова куртка. Я казала, що з секонд-хенду. Тітка Надія дивувалася, чому я така втомлена. “Понаднормово працюю”, — відбрехувалася я. Я не хотіла нічого пояснювати. Вперше в житті я робила щось для себе.

Усе змінилося, коли один із моїх сайтів побачила власниця крамниці хендмейду. Вона замовила не просто сайт, а цілу платформу для продажу її виробів. Я працювала над проєктом два місяці, майже не спала, але результат був того вартий. Вона опублікувала посилання на сайт у своєму Instagram, позначивши мій анонімний акаунт. За ніч я отримала десятки повідомлень. Люди писали: “Скільки коштує?”, “Чи можете зробити сайт для кафе?”, “Як із вами зв’язатися?”

Я була в подиві. Руки тремтіли, коли я відповідала на повідомлення. Уранці пішла на роботу, як завжди, але всередині мене горів вогонь. Я знала: це мій шанс. Через місяць я звільнилася з кав’ярні. Мама подумала, що мене вигнали.

“Я ж казала, що ти не втримаєшся на роботі з твоїми фантазіями”, — сказала вона, зітхаючи.

Я не сперечалася. На той час я вже орендувала маленький офіс — комірчину в старому бізнес-центрі на околиці Рівного. Там стояв стіл, ноутбук і дошка з нотатками. Я працювала день і ніч, створюючи сайти, логотипи, іноді навіть банери для соцмереж. Кожну гривню вкладала в рекламу чи нові курси. Іноді я плакала від втоми, але зупинятися не збиралася.

А потім стався справжній прорив. Один із моїх сайтів потрапив до статті на місцевому порталі про “молодих підприємців Рівненщини”. Журналістка написала про мене як про “анонімну розробницю, яка підкорює інтернет”. Я не чекала, що стаття набере стільки переглядів. Замовлення посипалися, як сніг узимку. Я ледве встигала відповідати. Тоді я вперше подумала: “Я зробила це. Я справді зробила”.

Вони почали телефонувати, коли про мене показали сюжет на місцевому телеканалі. Короткий репортаж про дівчину з Рівного, яка створює сайти для бізнесів по всій Україні. Показали мій офіс, кілька скріншотів робіт і моє обличчя. Мама зателефонувала того ж вечора.

“Олено, це ти?” — спитала вона тихо. — “Ми знали, що ти щось робиш, але щоб так…”

Я не відповіла одразу. Я чекала цих слів роками.

“Вітаю”, — додала вона, але в голосі не було радості. Скоріше здивування.

Потім почався шквал. Тітка Надія запросила на каву. Софія написала, що “завжди вірила в мене”. Тарас попросив “допомогти з сайтом для його друга”. А бабуся зателефонувала з найцікавішим.

“Олено, у нас тут проблема. Твій двоюрідний брат Ігор відкрив автомийку, але справи кепські. Може, ти б йому допомогла? Ну, грішми чи ще як…”

Я всміхнулася сама до себе. “Вибач, бабусю. Я допомагаю тим, хто підтримував мене, коли я починала. А ти пам’ятаєш, що казала за вечерею?”

Вона мовчала. Потім поклала слухавку. Уперше я не відчула провини. Я пам’ятала кожен їхній сміх, кожне “спустися на землю”. Тепер вони згадали про мене, коли побачили успіх. Але я не була готова роздавати плоди своєї праці тим, хто не вірив у мене.

Зараз у мене маленька команда — двоє дизайнерів і програміст, якого я найняла минулого року. Ми створюємо не просто сайти, а цілі екосистеми для бізнесів: від дизайну до просування. Мої клієнти — від місцевих кав’ярень до компаній у Києві та Львові. Я більше не ховаю ноутбук у шухляду. Мій офіс — це світле приміщення в центрі Рівного, з великими вікнами й кавомашиною, про яку я колись мріяла.

Я не забула ту дівчину, яка сиділа за сімейним столом, стискаючи виделку, поки рідні сміялися з її мрій. Я досі ношу той самий записник, тільки тепер у ньому не ескізи, а плани на майбутнє: розширення команди, нові проєкти, може, навіть міжнародні клієнти.

З родиною я спілкуюся, але рідко. Вони телефонують, коли потрібна допомога — то ремонт, то “позич трохи”. Я навчилася казати “ні”. Близькість — це не прізвище. Це підтримка, повага, віра в тебе, коли ти сам у себе не віриш. Такі люди в моєму житті є, але це не моя родина. Це друзі, колеги, клієнти, які бачать у мені не “дивну Олену”, а людину, яка створює щось справжнє.

Нещодавно мама запитала: “Приїдеш на свята?”

“У мене свої плани”, — відповіла я.

“Але ж усі будуть…” — почала вона.

“Саме тому”, — перебила я спокійно.

Я не тримаю зла. Просто перестала виправдовуватися. Перестала доводити, що я чогось варта. Мої мрії вже не ховаються в записнику. Вони живуть у кожному проєкті, у кожному вдячному повідомленні від клієнта. Але іноді я думаю: що буде далі? Чи вистачить мені сил рости? Чи зможу я пробачити рідним, якщо вони щиро попросять? І чи варто відкривати двері тим, хто колись їх зачинив переді мною?

Ці питання залишаються без відповіді. А я йду далі, тримаючи в руках свій записник і віру в себе.