Моя свекруха остаточно захопила нашу квартиру. Щоб повернути собі простір, я пішла на хитрість.

Мені бракувало приватності та свободи, якими я насолоджувалася, коли ми з Юрою жили самі. Галина Петрівна  була всюди: коли я прокидалася, вона вже сиділа за кухонним столом, попиваючи чай із ромашкою, а ввечері, коли я мріяла влаштуватися з Юрою на дивані, щоб подивитися серіал, вона сиділа в кріслі, в’язала чи гортала газету.

Зізнаюся, зі свекром, покійним Миколою Васильовичем, у мене були кращі стосунки, ніж із Галиною Петрівною. Вона не була якоюсь стереотипною свекрухою з анекдотів, але в ній таки простежувалася надмірна опіка над Юрою, ніби він досі був маленьким хлопчиком. Вона постійно давала поради: як краще готувати борщ, як виховувати нашу доньку Оленку, як організувати сімейний бюджет. Це не були великі конфлікти, але ці дрібні втручання іноді виводили мене з себе.

Коли Миколи Васильовича не стало, мені було щиро шкода Галину Петрівну. Вона втратила людину, з якою прожила майже сорок років. Її біль був відчутний у кожному слові, кожному погляді. Вона почала телефонувати Юрі щодня, іноді по кілька разів. Я розуміла її: втрата коханої людини залишає величезну порожнечу. Іноді вона дзвонила пізно ввечері, коли ми вкладали Оленку спати, або навіть під час наших сімейних прогулянок. Я не заперечувала – як можна було? Юра терпляче вислуховував маму, а я намагалася бути підтримкою.

Минуло кілька місяців, але дзвінки не припинялися. Я помітила, що Галина Петрівна дедалі більше замикається в собі, згадуючи Миколу. Одного вечора, коли ми з Юрою пили чай на кухні, я обережно сказала:

– Юро, твоїй мамі, мабуть, потрібна допомога. Вона дуже сумує. Може, варто порадити їй звернутися до психолога чи приєднатися до якогось клубу для людей її віку? Їй би не завадило нове оточення.

Юра задумливо кивнув, потираючи підборіддя.

– Знаєш, я думав про це. Може, запросимо її пожити з нами? – несподівано запропонував він. – У неї вдома все нагадує про тата. А тут Оленка, ми, гамір. Може, це допоможе їй відволіктися?

Я застигла. Ідея запросити Галину Петрівну жити з нами не викликала в мене ентузіазму. Наш трикімнатний “хрущ” у київській багатоповерхівці й так здавався тісним для трьох. Але як я могла відмовити? Це ж мама Юри, і вона справді страждала.

– Якщо ти вважаєш, що це допоможе, я не проти, – відповіла я, намагаючись приховати сумніви. – Але це тимчасово, правда?

– Звичайно, кохана, – Юра посміхнувся і поцілував мене в щоку. – Мама ще в силі, вона не буде нам тягарем. Просто трохи підтримаємо її.

Я кивнула, хоча в душі відчувала тривогу. Ми почали готувати гостьову кімнату – маленьку, але затишну, з видом на каштани під вікном. Галина Петрівна, до моєї здивування, погодилася на переїзд із радістю. Я думала, вона чинитиме опір, адже люди її віку часто не люблять змінювати звичне життя. Але вона зібрала речі й за тиждень уже розкладала свої серветки та вазони на нашому балконі.

Перші місяці були на диво приємними. Галина Петрівна ожила: вона готувала нам сніданки, бавила Оленку, коли ми з Юрою затримувалися на роботі, і навіть взялася за вирощування петуній на балконі. Ми з нею іноді сперечалися через дрібниці – наприклад, вона наполягала, що картоплю в борщі треба різати кубиками, а я завжди кидала соломкою, – але це були дріб’язкові непорозуміння. Я навіть подумала, що переїзд був гарною ідеєю.

Та через пів року я відчула, що мені тісно у власному домі. Галина Петрівна була всюди. Вона переставляла мої каструлі, радила, як краще прасувати Юрині сорочки, і навіть пропонувала “покращити” мої рецепти. Я мріяла про вечір, коли ми з Юрою могли б просто вдвох посидіти на дивані, без її коментарів про те, який серіал “надто сучасний”. Одного вечора я наважилася поговорити з Юрою.

– Юро, твоїй мамі стало краще, правда? – почала я обережно, коли ми вкладали Оленку спати. – Може, пора запитати, чи не хоче вона повернутися до себе? Вона ж ожила, знову посміхається.

Юра здивовано глянув на мене.

– Ти серйозно? Мамі тут добре, та й нам легше. Вона з Оленкою допомагає, готує, коли ми на роботі. Хіба тобі не подобається?

Я зітхнула. Його реакція мене засмутила. Він бачив лише переваги, а я відчувала, що втрачаю свій простір.

– Звичайно, мені подобається, що вона допомагає, – сказала я, підбираючи слова. – Але ми ж домовлялися, що це тимчасово. Може, їй варто спробувати жити самостійно?

– Давай не поспішати, – відмахнувся Юра. – Поговоримо про це пізніше.

Але “пізніше” так і не настав. Щоразу, коли я намагалася підняти цю тему, Юра уникав розмови, переводячи її на щось інше. Минуло ще кілька місяців, і я помітила, що Галина Петрівна почала поводитися так, ніби наш дім – її постійне місце проживання. Вона купила собі нову тумбочку, переставила меблі в гостьовій кімнаті й навіть повісила свої вишиті рушники на кухні. Я зрозуміла: вона нікуди не збирається.

Через два роки я вже не могла цього терпіти. Мені бракувало простору, де я могла б бути собою. Галина Петрівна була доброю, але її постійна присутність змушувала мене відчувати себе гостею у власному домі. Одного вечора, коли Юра знову відмовився обговорювати переїзд мами, я вирішила діяти.

Спочатку я намагалася знайти заняття, які б забрали Галину Петрівну з дому хоча б на кілька годин. Я записала її на курси в’язання в місцевому будинку культури, пропонувала прогулянки в парку чи заняття йогою для пенсіонерів. Вона погоджувалася, але поверталася додому ще до того, як я встигала насолодитися тишею. Я навіть знайшла листівку про відпочинок у санаторії в Трускавці, але Галина Петрівна лише посміялася: “Та куди мені їхати, мені й тут добре!”

Я була в розпачі. І тоді доля підкинула мені ідею.

Одного ранку до нас завітав сусід, пан Василь. Йому було трохи за шістдесят, він жив поверхом вище і славився своєю балакучістю. Василь був удівцем, любив пожартувати й частенько запрошував сусідів на чай чи домашнє вино. Мені він здавався трохи надмірно товариським, але загалом нешкідливим.

– Доброго дня, Олено! – гукнув він, тримаючи в руках пакет із яблуками. – То я тут із базару, приніс вам гостинець. А що це за пані я бачу на вашому балконі? Така елегантна, з квітами порається!

Я здивовано глянула на нього.

– Це Галина Петрівна, мама Юри, – відповіла я. – Вона в нас живе… тимчасово.

– Тимчасово чи ні, але виглядає вона, як справжня господиня! – Василь підморгнув. – Знаєш, я б із такою пані не проти на каву сходити. Як думаєш, вона б погодилася?

Я отетеріла. У голові блискавкою промайнула думка: це мій шанс.

– А чому б і ні? – відповіла я, стримуючи посмішку. – Вона ж удова, і, знаєш, їй би не завадило нове товариство.

Василь аж засяяв.

– То ти мені допоможеш? Я б запросив її сам, але вона якось уникає мене. Мабуть, соромиться.

– Допоможу, – сказала я, відчуваючи, як у мені прокидається надія. – Давай я поговорю з нею.

Того ж вечора я завела розмову з Галиною Петрівною. Вона сиділа на кухні, гортаючи журнал про садівництво.

– Галино Петрівно, – почала я обережно, – тут наш сусід, пан Василь, питав про вас. Каже, ви йому дуже сподобалися. Хоче запросити на каву.

Галина Петрівна здивовано підняла очі.

– Та що ти, Олено! Я ж уже не в тому віці, щоб на каву ходити, – вона ніяково посміхнулася, але я помітила іскру цікавості в її очах.

– Та який там вік! – заперечила я. – Ви ж іще молода душею, а Василь – чоловік приємний, самотній. Може, просто сходите, побалакаєте? Життя ж одне.

Вона замислилася, а потім тихо сказала:

– Мабуть, ти права. Микола б не хотів, щоб я весь час сумувала. Гаразд, скажи йому, хай завітає в суботу.

Я ледве стримала радість. Наступні дні я допомагала Галині Петрівні вибрати сукню, радила, як укласти волосся, і навіть підкинула ідею спекти для Василя її фірмові сирники. Субота стала справжньою подією: Галина Петрівна хвилювалася, як дівчинка перед першим побаченням, а я відчувала, що мій план спрацьовує.

Василь і Галина Петрівна почали бачитися частіше. Спочатку це були прогулянки в парку, потім походи в кафе, а згодом Василь запросив її на танці в будинку культури. Я помітила, що Галина Петрівна стала рідше бувати вдома. Вона посміхалася, ділилася зі мною історіями про Василя, і навіть почала говорити, що, можливо, їй варто подумати про власне житло, щоб “не заважати нам із Юрою”.

Юра, щоправда, сприйняв ці зміни насторожено. Одного вечора він запитав:

– Олено, ти що, спеціально маму з Василем звела?

Я невинно знизала плечима.

– Я просто подумала, що їй потрібне товариство. Хіба погано, що вона щаслива?

Він нічого не відповів, але я бачила, що він починає замислюватися. Минуло ще кілька місяців, і одного дня Галина Петрівна оголосила, що Василь запропонував їй переїхати до нього. “Тільки якщо ви не проти,” – додала вона, дивлячись на нас із Юрою.

Юра виглядав розгубленим, але я швидко сказала:

– Галино Петрівно, ми тільки раді за вас! Якщо вам із Василем добре, то це чудово.

Тепер Галина Петрівна живе поверхом вище, і ми з Юрою нарешті повернули собі наш простір. Але іноді я задумуюся: чи правильно я вчинила, так хитро підштовхнувши її до нових стосунків? З одного боку, вона щаслива, а з іншого – я почуваюся трохи винною, що діяла за спиною Юри.

А ви б на моєму місці вчинили так само? Чи, може, варто було шукати інший спосіб повернути собі особистий простір?