Моя теща переїжджає до Анталії. Я розумію, що з неї годі такого життя, але хто подбає про онуків?

Нам доведеться вчитися новому життю. Такому, де бабуся більше не приходить в гості зі “щедрими” гостинцями. Такому, де немає кому підхопити дітей перед школою в останню хвилину. Такому, де ми повинні впоратися самі. Я відчував, що світ, до якого я звик, руйнується дощенту.

Не знаю, чи хтось у нашій родині очікував, що Галина (це теща, мама моєї дружини Ольги) раптом оголосить про свій від’їзд. Вона завжди була поряд: оплачувала наші комунальні послуги, допомагала з покупкою машини, могла проспонсорувати дітям дорогі гуртки й взагалі забезпечувала нам, скажімо так, комфортне життя.

Галина була людиною, у якої завжди знайдеться зайва копійчина на щось “дуже потрібне” для нас, а головне – вона була безцінною помічницею, коли треба було посидіти з дітьми чи вирішити якусь складну ситуацію. І раптом вона вирішила все продати й переїхати до Анталії, де, за її словами, “чудовий клімат, смачна їжа і жодних черг до лікарів”.

– Мамо, – сказала Ольга, коли ми зібралися на вечерю, – ти ж не серйозно? Може, це просто якась ідея, яку ти передумаєш за тиждень?

Галина була спокійна, як удав, відкладаючи виделку з домашнім вареником.

– Доню, я все продумала. Квартиру в Черкасах уже продано, авіаквиток куплено. За три тижні я відлітаю.

Запала коротка мовчанка. Наша старша донька Зоряна, яка ще п’ять хвилин тому намагалася “виклянчити” додаткову порцію пампушок, застигла з розкритим ротом. Менший син Іван зніяковіло дивився то на бабусю, то на маму, ніби не розумів, чи це якийсь жарт для сімейного розіграшу. А я теж спантеличено переводив погляд із дітей на тещу, з тещі на дружину, бо відчував: зараз тут зчиниться буря.

– І що нам тепер робити? – озвався я першим, трохи занадто прямо, але ж хтось мав поставити це питання. – Ти була головною “страхівкою” нашої сім’ї. Ми ж навіть живемо в твоїй квартирі.

Галина зітхнула.

– Ваша квартира тепер буде дійсно вашою. Я подарувала її Ользі офіційно, документи віддала. А от “страхувати” вас грошима й далі – більше не хочу і не можу, бо сама зібралася на інший бік Чорного моря.

Петро, двоюрідний брат Ольги, який саме гостював у нас і встиг поласувати Галининими голубцями, втрутився:

– Галю, ти ж знаєш, що без тебе все розвалиться? Хто буде допомагати з онуками, коли в Ольги та Василя робота? Як же без твоїх переказів, коли треба щось оплатити? Це ж половина бюджету сім’ї.

Галина склала руки перед собою на столі.

– Я люблю вас усіх. Але я маю право пожити для себе. У мене є заощадження, є план, є величезне бажання нарешті відчути життя не крізь призму: “А що треба дітям і внукам?” Я дбала про кожного, хто лише звертався по допомогу. Настав час піклуватися про себе.

Ольга розгублено знизала плечима.

– Мамо, я не проти твоєї свободи, але ти ж розумієш… ти ж знаєш, що ми звикли до твоєї підтримки. Ти безмежно нам допомагала.

– І це правда, – відповіла Галина, – але я виконала свою роль. Олю, ти маєш чоловіка, маєш дітей, маєш роботу. Василь, ти теж не хлопчик. Можеш самостійно все вирішувати. А мені, якщо відверто, хочеться спокою, а ще я так і не побачила світу. Вирішила спробувати.

Я бачив, як в Ольги вологішають очі. Вона чудово знала, що Галина каже правду: я не хлопчик. Але через отаку щедрість моєї тещі, чесно кажучи, ми й не старалися особливо економити чи шукати шляхи заробітку побільше. Завжди можна було розраховувати на мамину банківську картку: “Мамо, треба грошей на ремонт”, “Мамо, а можеш позичити на новий ноутбук?” – і вона давала. Тепер, виходило, усе. Кінець безтурботному життю.

– І що ми, виходить, залишаємося без підтримки? – озвалася Ольга трохи роздратовано. – Ти ж прекрасно розумієш, що нам буде складно: вся ця школа, садочок, музична студія для Зоряни, футбольна секція для Івана…

– А ви спробуйте власними силами, – посміхнулася теща. – Ніхто не казав, що доросле життя – легка прогулянка. До речі, я не зникаю з вашого життя назавжди. Приїжджайте в гості, коли зможете. Анталія – не край світу.

Петро пирхнув:

– Може, для тебе не край, а для нас – це дуже далеко, чи не так?

Галина відповіла спокійно:

– Петре, невже ти думав, що я все життя сидітиму поруч із вашим сімейним вогнищем і підкидати дрова? Я хочу хоч раз побути тим, хто робить, що заманеться. А якщо вам потрібні гроші, працюйте більше або навчіться планувати бюджет. Я ж, здається, показала, як це робити.

Я помітив, як Ольга знітилася: справді, Галина завжди була людиною, яка все планує. Вона водночас оплачувала наші рахунки й акуратно відкладала собі на старість. І от тепер вона вирішила втілити мрію: теплий клімат, квартира близько до моря, де немає “твоїх сирих осінніх вечорів,” як вона казала. І головне – свобода від нескінченних “Мамо, допоможи.”

Після цієї вечері Ольга була сама не своя. Цілими днями зітхала, бурчала під ніс щось на кшталт: “От як тепер жити?” або “Ніколи не думала, що мама ось так умиє руки.” Діти теж запитували, коли бабуся повернеться, чому вона поїде на так довго. Мені було шкода дружину, адже вона звикла, що в спірних чи важких ситуаціях теща завжди простягає рятівне коло. А зараз те коло відпливало до Анталії.

Якась частина мене раптом відчула, що, може, це й не найгірше. Ми з Ольгою одружені вже вісім років, маємо двох дітей, обоє працюємо, а все одно залежимо від Галини. Тепер доведеться навчитися жити інакше – брати відповідальність на себе.

Утім, від того, що “доведеться дорослішати,” легше не ставало. Особливо, коли бачу, як Іван тихцем цікавиться: “Тату, а бабуся ж на свята приїде?” Зоряна також носилася з думкою, що без бабусиної підтримки вона не зможе ходити на всі гуртки. Я мовчав, бо не хотів обнадіювати дітей, але в душі розумів – тепер багато чого зміниться.

Через тиждень ми приїхали до Галини додому (вірніше, вже до колишнього дому), щоб допомогти їй із пакуванням і провести до кордону. Квартира була спустошена: шафи порожні, книжки роздарувала сусідам, меблі продала, лишилися тільки ящики та валізи. Галина походжала по кімнатах у спортивній кофтині, періодично складаючи у валізу якісь дрібниці.

– Мамо, – почала Ольга майже пошепки, – а ти не шкодуватимеш за всім цим?

– Можливо, інколи, – відповіла теща, – але я не хочу шкодувати, що так і не наважилася щось змінити. Роки летять, а я все життя відкладала свої мрії “на потім.”

Петро сидів на підвіконні й невдоволено крутив телефон у руках.

– Мамо, не забудь, що діти – твої онуки! – сказав він різким тоном. – Їм тебе бракуватиме.

– І я за ними буду скучати, – погодилася Галина. – Але ж є відеозв’язок, є літаки, зрештою. Це не так, ніби я зникаю назавжди в далекій глушині.

На кордоні Ольга насилу стримувала сльози, Зоряна обіймала Галину так міцно, що тій довелося присісти, аби легше відчепити від себе онуку. Іван ховався за сестрою, а потім раптом вигукнув:

– Бабусю, ти ж писатимеш, коли доїдеш?

– Звісно, сонечко, – посміхнулася Галина. – Я буду надсилати вам фото моря і чайок.

До нашого прощального гурту підійшов Петро й тихо пробурмотів:

– Ти ж подзвониш, якщо щось трапиться?

– Обіцяю, – кивнула теща. – А ви тримайтеся, і… я певна, що все у вас буде добре.

Галина ще раз нас обійняла й пішла до стійки контролю. Ми стояли й дивилися їй услід, аж доки вона не зникла за поворотом.

Коли повернулися до власної квартири (а тепер вона дійсно наша, офіційно), всі ніби розгубилися. Тиша висіла важким хмарою. Ніхто не знав, із чого починати “нове життя”. Я озирнувся навколо, побачив на столі фотографію Галини з дітьми й відчув дивну суміш тривоги та… полегшення? Можливо, тепер нам нарешті доведеться навчитися бути самостійними.

Минули кілька тижнів, Галина надсилала фото з Анталії: набережна, чайки, базар із фруктами. На кожній світлині вона виглядала щасливою. І ще писала, що “здається, зробила найкраще рішення у житті.”

А що ж ми? Ми звикаємо: платити за гуртки самостійно, розподіляти бюджет, узгоджувати графіки, щоб встигати забирати дітей. Звісно, нелегко, але й не кінець світу. Можливо, так ми дійсно станемо ближчими один до одного – я, Ольга й наші діти.

А тепер питання до вас, шановні читачі. Як вважаєте, чи мала Галина право “залишити” сім’ю заради власних бажань, чи це егоїзм? А, може, кожен із нас має право прожити частину життя, не оглядаючись на чужі очікування? І що б ви зробили на її місці… чи на місці нашої родини? Поділіться своїми думками, бо для нас це, як ніколи, актуально.

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений