Моя теща щонеділі і всі релігійні свята в храмі чолом в підлогу сидить і біля образів в поклонах зігнута. І ось з Людою у нас виникли розбіжності і дружина поїхала до батьків в село, а через два місяці до мене повернулася зовсім інша людина!

Я одружився відносно пізно. У моїх колег та друзів у цьому віці вже були маленькі діти та міцні сім’ї. Але я нікуди на поспішав, хотілося довше погуляти. Моє холостяцьке життя добігло фіналу, коли я зустрів Іванку. Прекрасна, розумна, гарна дівчина, з якою було так легко та затишно. У нас були сотні тем для розмов, спільні хобі та мрії.

Гріх було проходити повз, і я, звичайно ж, подарував їй обручку і зробив пропозицію.

Потім було шикарне весілля. Я грошей не шкодував, тож жодних претензій від родичів чи друзів ми не почули. Урочистість, закуски, атмосфера – все відбулося на найвищому рівні. Потім ми поїхали на кілька тижнів відпочивати, а через дев’ять місяців народилася донька, Софійка.

Зізнаюся, я трохи побоювався, що побут і буденна рутина применшать наші романтичні почуття, і ми перетворимося на одну з тих пар, які скриплять зубами один на одного, коли приходять у гості. Але ні, ми продовжували палко кохати. Ми хотіли ще одну дитину, більше подорожувати. Це були найсвітліші, найсонячніші часи в моєму житті. Але потім все змінилося.

Завжди є це «але». У такі моменти прийнято звинувачувати когось, а себе виставляти жертвою. На жаль, цього разу був винуватий саме я, бо зрадив. Це сталося лише один раз, я якось відчув, що хочеться чогось нового, згадав колишню молодість, а та дівчина була така прихильна. Що тут розказувати: я скочив у гречку, і дружина про це дізналася. Крапка.

Спочатку я, звичайно ж, хотів поговорити. Чесно каявся і благав мене пробачити. Клявся, що це було вперше і востаннє, що жалкую і зроблю все, щоб цього не повторилося. Але мої прохання й доводи не були почуті або були, але реакція стала для мене зовсім несподіваною.

Іванна взяла доньку та поїхала до батьків у село. Два довгі місяці я міг лише іноді поговорити з нею чи дитиною по телефону, поки вони нарешті не повернулися.

Людина, яка постала в мене на порозі, вже не була моєю дружиною. Це інша жінка. Закутана з ніг до голови у якісь незрозумілі одежі, у безрозмірній спідниці, з брудним, загорнутим у пучок волоссям. З якоюсь безумністю в очах і тихим, скрипучим голосом.

Ні, це була все та сама Іванна, але внутрішньо в ній щось сильно змінилося. А потім, коли ми розмовляли віч-на-віч, я все зрозумів: вона стала дуже побожною. Можна сказати, навіть страшно. Як її мама, моя теща.

Через кожні два слова вона славила Бога. Перехрещувалася з приводу та без. Згадувала церкву та батюшку. І те, які ми темні, грішні люди і яке в нас раніше було погане життя. Якщо я хочу бути з нею поряд, це все потрібно змінити.

Доньку віддати до місцевої церковної школи, хоча вона ще зовсім маленька, а я маю відмовитися від більшості «мирських» задоволень. Жодних шкідливих звичок і перестати спілкуватися з друзями в барі і так далі.

Як зараз пам’ятаю, що її батьки у нас на весіллі постійно хрестилися і плакали, але тоді я вирішив, що це звичайне діло для сільських людей. Та за Іванкою я ніколи подібного не помічав. А виявилося, що в них уся родина така, релігійна.

При цьому сам людина віруюча, до церкви навіть ходив колись на Великдень, святив яйця і паски. Але щоб дуже у все це поринати, то ні. Хто ж знав, що моя кохана дружина повернеться від рідних мало не святою дівою?

Ми вирішили спробувати заново. Я не хотів втрачати родину, а Іванна, мабуть, тим паче. Тож тепер наш побут зазнав досить кардинальних змін. Щодня кілька разів я слухаю від дружини, який я безбожник.

Дійшло до того, що ми близько години сперечалися про те, навіщо мені потрібні шорти в гардеробі. Це, виявляється, негідний одяг для мене. Хоча я так і не зрозумів чому саме. Мабуть, вигляд голих чоловічих ніг накликає на мене якісь додаткові гріхи понад те, що в мене вже й так є.

До слова, більшу частину своїх речей Іванна теж прибрала. Красиві сукні, блузки – все вирушило прямо на смітник і нужденним.

Іноді, якщо трапляється нагода, я зустрічаюся з друзями в дальньому кінці міста, в якихось невідомих мені барах. Ну а що, вік такий. У гості вже не сходиш – у всіх діти. А до себе я не можу запросити через дружину. Доводиться гратися ось так у шпигунів.

Але з Іванкою мені все тяжче. Вона постійно кличе мене на службу, сподівається, що мене це все теж захопить. Але життя віруючої людини не для мене. Я ж навпаки, намагаюся частіше виводити її в люди, повернути до нормального способу життя.

Адже я чудово її пам’ятаю. І кожен із нас наполягає на своєму. Займаємось перетягуванням каната, не інакше. Але хто переможе у цій боротьбі – сучасна сім’я чи Господь Бог, я не знаю. Але сподіваюся, що ми знову знайдемо одне одного. Як би важко нам обом від цього не було, але я люблю дружину і вірю, що в нашого шлюбу є майбутнє.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.