Мої 120 000 гривень на пам’ятник татові були недоторканні, це була обіцянка. Чоловік же тихенько зняв їх і купив собі те, про що давно мріяв, залишивши на місці спочинку найдешевший камінь, і навіть не вважав за потрібне мене попередити

Я відчула, як світ навколо мене тріскається і обсипається, коли я дізналася про це. Це було геть неочікувано. Як таке могло статися? Я довіряла йому, як самій собі, а він виявився здатним на такий чорний вчинок. Усередині мене бушувала буря нерозуміння та гіркого розчарування.

Я відчувала себе обдуреною і зрадженою, мої очі застилала гаряча пелена сліз. Мої руки тремтіли, а в голові крутилася одна думка: “Чому?”

Мова йде про пам’ятник для мого татка. Рідна людина, яка завжди була для мене опорою і прикладом. Коли його не стало, для мене настали важкі часи, і я вирішила зробити йому гідне прощання та встановити прекрасний, достойний його пам’яті монумент.

Протягом року я відкладала кожну вільну гривню, відмовляючи собі в багатьох речах, прагнучи, щоб усе було ідеально.

Я збирала на дорогий граніт, на гарне оздоблення, на роботу найкращих майстрів. Це була велика для мене сума, близько ста двадцяти тисяч гривень, відкладена на окремій картці, про яку знав лише мій чоловік Дмитро.

Мого тата не стало трохи більше року тому. Це був непростий період для нашої родини. Він був дуже добрим і світлим чоловіком, турботливим батьком. Його відсутність залишила велику порожнечу. Ми з Дмитром жили разом уже десять років, виховували доньку Яринку, і я завжди вважала наші стосунки міцними і довірливими. У фінансовому плані у нас було все спільно, окрім цієї особливої “заначки”.

Я працювала бухгалтером і заробляла непогано, Дмитро — інженером на підприємстві. Гроші на поточні витрати та великі покупки у нас були спільні. Але кошти на пам’ятник я вирішила збирати особисто і окремо, щоб уникнути будь-яких суперечок чи прохань позичити на інші потреби.

Я хотіла повністю контролювати цей процес і бути впевненою, що пам’ятник буде саме таким, як я запланувала. Я повідомила Дмитру про свою ідею і суму, він погодився і запевнив, що підтримає мене.

Коли прийшов час замовляти пам’ятник, я почала шукати майстерню, дивитися каталоги, читати відгуки. Я зупинилася на варіанті з витонченого темного граніту з красивою різьбою і якісним портретом.

Вартість такого комплексу становила, як я вже згадувала, близько ста двадцяти тисяч гривень, можливо, трохи більше, враховуючи встановлення.

Я звернулася до Дмитра, сказала, що гроші готові, і попросила допомогти з оформленням замовлення, оскільки сама не дуже розумілася на технічних нюансах договорів. Він запропонував узяти це на себе, мовляв, знає хороших людей і вирішить усе швидко та надійно.

– Добре, любий, — сказала я, — Ось картка, пароль ти знаєш. Тільки, будь ласка, не економ на якості. Я хочу, щоб усе було ідеально для татка.

– Звісно, Ніно, — відповів він, обіймаючи мене. — Я все зроблю якнайкраще, ти ж мене знаєш.

Минув місяць. Я була зайнята на роботі, донька захворіла, тож я не дуже контролювала процес. Дмитро говорив, що роботи тривають, були якісь затримки з гранітом, але скоро встановлення. Нарешті, він сказав, що можна їхати дивитися.

Коли ми приїхали на кладовище, побачене змусило мене заціпеніти. На місці спочинку мого батька стояв пам’ятник, але це було далеко не те, що я планувала. Це був невеликий, простий обеліск із сірого, недорогого матеріалу, зроблений нашвидкуруч, без особливих оздоблень. Портрет був ледве помітний, виконаний неякісно. Він виглядав дуже скромно і недостойно пам’яті тата. Моє серце стиснулося.

– Дмитре, — ледве видавила я, — Що це таке? Де той граніт, де різьба? Це ж не те, що ми обирали!

Дмитро почав нервово знизувати плечима і виправдовуватися.

– Ніно, послухай, ситуація змінилася. Я знайшов фірму, вони зробили швидше і набагато дешевше. Це теж граніт, просто інший сорт. Тато б не хотів, щоб ми витрачали стільки грошей. Головне ж – пам’ять, а не розкіш.

– Дешевше? — Мій голос тремтів від обурення. — Наскільки дешевше? Скільки коштував цей пам’ятник?

Він неохоче назвав суму – тридцять тисяч гривень. Тобто він встановив монумент усього за чверть тієї суми, що я збирала! Він просто викинув мою ідею про гідний комплекс на смітник.

– А де решта, Дмитре? — Я відчувала, як земля тікає з-під ніг. — Де мої гроші, мої дев’яносто тисяч гривень, які я збирала на гідне прощання з татом?

Він замовк, відвів погляд і почав невпевнено пояснювати, що вирішив, нібито, вони потрібні на щось більш важливе і нагальне. Виявилося, що залишок коштів він витратив на купівлю додаткового, професійного обладнання для свого хобі – риболовлі, а також на ремонт свого старенького автомобіля, про який він давно мріяв. Нібито, це була вигідна пропозиція, і він не міг її втратити, бо “вже завтра” ціни могли зрости.

– Я думав, ми потім поговоримо, Ніно, — пробурмотів він. — Але я не хотів тебе засмучувати. Батько б зрозумів, що пам’ятник — це не головне, а ось машина нам буде корисна для поїздок із Яринкою. Я зробив це для сім’ї!

Моє обличчя спалахнуло від гніву. Зрада, біль, розчарування — усе змішалося. Він вирішив за мене, витратив мої, відкладені для батька, гроші на свої забаганки! І це людина, яку я кохала і якій довіряла!

– Ти вкрав ці гроші, Дмитре, — сказала я голосом, сповненим крижаної тиші. — Ти обдурив мене і зганьбив пам’ять мого батька! Я збирала цю суму рік, відмовляючи собі у всьому, а ти за дві хвилини вирішив, що тобі потрібна нова вудка і блискучі диски на колеса? Ти навіть не запитав моєї думки! Я б ніколи не дозволила!

Ми повернулися додому в повній тиші. Я не могла на нього дивитися. Цей вчинок перекреслив усе довір’я і повагу, які я до нього мала. За вечірньою спільною вечерею, коли донька вже спала, ми знову почали розмову.

– Я поверну тобі ці гроші, Ніно, обіцяю, — благав Дмитро. — Я візьму додаткову роботу, я продам це обладнання, тільки не кажи, що я руйную нашу сім’ю. Я припускав, що ти будеш засмучена, але я не думав, що це так сильно на тебе вплине. Я просто хотів покращити свій автомобіль, щоб почуватися впевненіше, коли возитиму тебе і доньку. Я не хотів тебе образити, чесно.

– Це ти зробив, Дмитре, — відповіла я. — Ти показав, наскільки я і пам’ять мого татка важливі для тебе. Мені не потрібні твої повернення, мені потрібна була твоя чесність і повага до моєї волі. Довіра коштує дорожче, ніж будь-яка сума. Тепер я бачу, що ти здатен на обман, і що твої бажання для тебе важливіші за мої глибокі почуття.

Він сидів, опустивши голову, його вигляд був справді жалюгідний. Він казав, що не зможе без нас, що Яринка його світло, і що він виправить свою помилку. Він навіть запропонував узяти кредит, щоб негайно повернути всю суму, але мені вже було байдуже. Гроші — це просто папірці, але ось відчуття абсолютної зради, яке накрило мене, було нестерпним. Як я можу знову повірити йому? Як дивитися в його очі, знаючи, що він так легко переступив через мої найсвятіші почуття?

Я не знаю, як тепер із цим жити. Чи можна забути про те, що він вчинив? Чи можемо ми відновити стосунки, коли один із нас продемонстрував таку глибоку неповагу до почуттів іншого? Я дивлюся на Яринку, яка так любить свого тата, і розумію, що не можу просто взяти і зруйнувати її світ. Але й жити, відчуваючи цей холодний гіркий осад на серці, я більше не можу.

А ви, дорогі читачі, що думаєте про цю ситуацію? Чи можна пробачити такий вчинок, коли мова йде про пам’ять про близьку людину і велику зраду довіри? Як би ви діяли, маючи на руках маленьку дитину?