Мої дідусь і бабуся жили в селищі в невеликому напіврозваленому будиночку. На місці селища почали будувати котеджне містечко, і їм видали площу під будівництво. Але не саме в цьому місці, а через кілька ділянок по цій же вулиці.
Минуло більше 10 років, діда й бабусі не стало, а я виросла і вирішила туди повернутися. Вступила в права спадкування, побудувала будинок на 100 квадратів на дідовій ділянці.
І ось через кілька років, на початку цього літа, приїжджає в гості моя рідна тітка Василина, оглядається і каже:
– Я до вас на все літо з онуками приїду відпочити.
Я відповідаю, що у мене чоловік і троє дітей і немає місця для неї з онуками. Два-три дні – нормально, більше – ні.
Тітка Василина зі сльозами на очах:
– Дожилася, що мені місця в батьківській хаті немає…
Відвела я тітоньку її на пустир, де стояв будинок бабусі цй дідуся, її батьків тобто, в якому вона виросла:
– Живіть, скільки хочете, – тихо сказала я.
Тітка тепер зі мною не спілкується. Що ж. А про своїх батьків, яких ми з мамою доглядали, сама вона забула багато років тому…
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
