Батьки мого Богдана – забезпечені люди. Я ж із скромнішої родини. Звичайно, коли ми зустрічалися, а потім вирішили одружитися, це не мало жодного значення.

Ми планували розраховувати лише на свої сили. Але, звичайно, від допомоги близьких людей ми ніколи не відмовилися б.

Ми з чоловіком давно мріяли придбати власне житло. Втомило переїжджати з однієї орендованої квартири в іншу. Але його батьки воліли цього не помічати. Хоча гроші вони мають. І за бажання вони могли б нам допомогти. Але, мабуть, такого бажання вони ніколи не мали.

Мої мама з татом живуть в іншому місті, на заході України. Їхні фінансові можливості обмежені. Але з батьками чоловіка ми мешкаємо в одному місті, в Житомирі. Після весілля ми не стали жити з ними під одним дахом, бо хотіли самостійності.

Ми винаймали житло, працювали без відпустки, навіть відпочивати не їздили, бо берегли кожну копійку.

Свекри все це бачили, але втручатися не поспішали.

Якось ми приїхали до них у гості. Коли вкотре свекруха почала питати, коли ми зробимо її бабусею, я вирішила прозоро натякнути.

я сказала, що ми займемося цим “питанням”, як тільки обзаведемося своїм житлом. А зараз нам бракує грошей навіть на перший внесок. Але у відповідь вона лише співчутливо похитала головою.

Коли через кілька місяців я дізналася, що справді чекаю дитину, то почала діяти рішучіше. Ми порадували батьків чоловіка новиною про поповнення.

Вони дуже зраділи, що скоро стануть бабусею та дідусем. Я ж, наважившись, запитала, чи зможуть вони нам допомогти хоча б із першим внеском за квартиру.

Свекруха Галина Орестівна навіть змінилася на обличчі. З відстороненим виглядом вона видавила з себе, що вони таких грошей не мають і допомогти зараз вони нам нічим не можуть. Але ж не правда! Свекор нещодавно проговорився чоловікові, що має намір купити новий автомобіль. Мовляв, їхня зовсім стара, а зараз такий час, що треба мати хорошу машину під рукою – раптом тікати?

Виходить, що на машину гроші є, а на житло синові та онукові – ні?

Тоді я вдала, що все гаразд, хоча ця відмова мене дуже зачепила. Подумки я вже попрощалася з мрією, що зможу ростити дитину у власній квартирі. Але допомога, як то кажуть, прийшла, звідки не чекали.

Коли ми приїхали в гості до моїх батьків і повідомили про поповнення, мама була налаштована рішуче. Вони з татом усе вже наперед розпланували.

Свою квартиру мої батьки вирішили продати, щоби допомогти нам грошима. А самі зібралися переїхати до хати бабусі в село. Переконали мене, що їм там буде навіть краще, ніж у райцентрі.

За місяць так і вчинили. Ми ж з Богданом, отримавши гроші на перший внесок (і навіть трохи більше),  обзавелися два місяці тому своєю затишною квартиркою.

Тепер ми щасливі та впевнено дивимось у майбутнє. Єдине, що мене засмучує – ставлення його батьків. Я проти того, щоб ці люди бавилися з моєю дитиною. Вони самі поставили покупку авто вище за благополуччя онука.

Днями мені народжувати, але свекор зі свекрухою мені жодного разу за ці 9 місяців так і не подзвонили. Не поцікавилися, як я почуваюся. Схоже, вони дуже зайняті своїм життям.

І це тільки більше зміцнює мене в думці, що такі бабуся з дідусем нам не потрібні узагалі.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.