Моїй мамі 96 років і вона ще ого-го. Вранці встає, снідає, телевізор подивиться і йде в магазин. Купить там якесь печення і назад йде поспішно. Печення їй не потрібні, щоб прогулятися в магазин ходить.
Все робить сама, і підлогу помиє шваброю, і прання поставить, і млинці випече. Молодець одним словом. Ну буває подрімає після обіду півгодини. То це для здоров’я добре. І не сидить до півночі. Спати лягає рано. Тільки як ляже, все чогось шепоче. Якось я її спитав…
— Мам, ти чого все шепочеш, коли спати лягаєш?
— Молитву читаю, – каже мама.
— Начебто ти до церкви зовсім не ходиш?
— Церква в моєму серці. Я там завжди. А ця молитва, мені ще в молодості допомогла. Життя моє врятувало. Тебе ще не було на той час.
– Ти ніколи не розповідала мені про це.
— Значить, не час був. Хочеш, розповім.
– Хочу.
Мені тоді було двадцять два роки. Все життя попереду. Усі дороги відкриті, вибирай. Та й вчилася добре. Тільки зі здоров’ям у мене щось було не так.
То в очах помутніє, то голова розболиться, аж терпіння немає. Увагу я цього не звертала. Грішила на втому. Ми в ті часи вдень працювали, а вечорами навчалися. Ось я думала, що втома це.
А хвороба брала своє. Дуже сил у мене не стало. Головний біль вже практично не закінчувався. Весь вільний час удома лежала. Нікуди не виходила.
Звернулася до лікарні. А там сказали, що маю проблеми. Нічого вони вдіяти не можуть. Максимум три місяці…
Вийшла я з лікарні, сіла на лавку і заплакала. Життя таке несподіване… А маю стільки планів попереду. Світ для мене став чорно-білим.
Підходить до мене жебрачка-старенька, така стара, що обличчя не видно, одні зморшки на ньому.
— Що внучка, погано тобі, — питає.
– Біда у мене, – ковтаючи сльози відповідаю я
– Це не біда, – каже вона, – Ти витри сльози. На, читай у вільний час.
І суне мені в руку старий клаптик паперу.
– Що це?
– Молитва, – каже, – І не проста молитва. Саме вона поставить тебе на ноги. Піде хвороба. Правду я тобі говорю. Папір цей мені ще мама моя дала. Ти її не викидай. Молитву запам’ятай, а папірець не викидай. Бережи її. Уся сила у ній.
Повернулася бабуся і пішла далі своєю дорогою. Я папірець ту в кишеню одразу сховала.
Я почала читати. Читала колись тільки могла, але щоб ніхто не бачив. Як прокинуся, прочитаю молитву і займаюся своїми справами. Спати лягаю, знову читаю з пам’яті.
Знову світ став для мене кольоровим. Звичайно, це було диво. Лікарі не вірили і все питали, як мені вдалося подолати цю біду. Але я так і не сказала, що мені допомогла молитва. Та й у подальшому моєму житті вона мені багато разів допомагала. Та й тобі також.
Закінчила свою розповідь мати.
— Мамо, а що це за молитва, — питаю я.
— Отче наш,— відповідає вона,— тільки головна сила в папірці того, на якому ця молитва написана.
— Невже папірець зберігся? — питаю, — їй же двісті років.— Може й більше ніж двісті. Звісно збереглася. Настане час, і я тобі її передам.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
