fbpx
життєві історії
Моїй мамі 96 років і вона ще ого-го. Вранці встає, снідає, телевізор подивиться і йде в магазин. Купить там якесь печення і назад йде поспішно. Печення їй не потрібні, щоб прогулятися в магазин ходить. Все робить сама, і підлогу помиє шваброю, і прання поставить, і млинці випече. Молодець одним словом. Спати лягає рано. Тільки як ляже, все чогось шепоче. Якось я її спитав: — Мам, ти чого все шепочеш, коли спати лягаєш?

Моїй мамі 96 років і вона ще ого-го. Вранці встає, снідає, телевізор подивиться і йде в магазин. Купить там якесь печення і назад йде поспішно. Печення їй не потрібні, щоб прогулятися в магазин ходить.

Все робить сама, і підлогу помиє шваброю, і прання поставить, і млинці випече. Молодець одним словом. Ну буває подрімає після обіду півгодини. То це для здоров’я добре. І не сидить до півночі. Спати лягає рано. Тільки як ляже, все чогось шепоче. Якось я її спитав…

— Мам, ти чого все шепочеш, коли спати лягаєш?

— Молитву читаю, – каже мама.

— Начебто ти до церкви зовсім не ходиш?

— Церква в моєму серці. Я там завжди. А ця молитва, мені ще в молодості допомогла. Життя моє врятувало. Тебе ще не було на той час.

– Ти ніколи не розповідала мені про це.

— Значить, не час був. Хочеш, розповім.

– Хочу.

Мені тоді було двадцять два роки. Все життя попереду. Усі дороги відкриті, вибирай. Та й вчилася добре. Тільки зі здоров’ям у мене щось було не так.

То в очах помутніє, то голова розболиться, аж терпіння немає. Увагу я цього не звертала. Грішила на втому. Ми в ті часи вдень працювали, а вечорами навчалися. Ось я думала, що втома це.

А хвороба брала своє. Дуже сил у мене не стало. Головний біль вже практично не закінчувався. Весь вільний час удома лежала. Нікуди не виходила.

Звернулася до лікарні. А там сказали, що маю проблеми. Нічого вони вдіяти не можуть. Максимум три місяці…
Вийшла я з лікарні, сіла на лавку і заплакала. Життя таке несподіване… А маю стільки планів попереду. Світ для мене став чорно-білим.

Підходить до мене жебрачка-старенька, така стара, що обличчя не видно, одні зморшки на ньому.

— Що внучка, погано тобі, — питає.

– Біда у мене, – ковтаючи сльози відповідаю я

– Це не біда, – каже вона, – Ти витри сльози. На, читай у вільний час.

І суне мені в руку старий клаптик паперу.

– Що це?

– Молитва, – каже, – І не проста молитва. Саме вона поставить тебе на ноги. Піде хвороба. Правду я тобі говорю. Папір цей  мені ще мама моя дала. Ти її не викидай. Молитву запам’ятай, а папірець не викидай. Бережи її. Уся сила у ній.

Повернулася бабуся і пішла далі своєю дорогою. Я папірець ту в кишеню одразу сховала.

Я почала читати. Читала колись тільки могла, але щоб ніхто не бачив. Як прокинуся, прочитаю молитву і займаюся своїми справами. Спати лягаю, знову читаю з пам’яті.

Знову світ став для мене кольоровим. Звичайно, це було диво. Лікарі не вірили і все питали, як мені вдалося подолати цю біду. Але я так і не сказала, що мені допомогла молитва. Та й у подальшому моєму житті вона мені багато разів допомагала. Та й тобі також.

Закінчила свою розповідь мати.

— Мамо, а що це за молитва, — питаю я.

— Отче наш,— відповідає вона,— тільки головна сила в папірці того, на якому ця молитва написана.

— Невже папірець зберігся? — питаю, — їй же двісті років.— Може й більше ніж двісті. Звісно збереглася. Настане час, і я тобі її передам.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!