— Може, ми просто ввімкнемо святкову музику замість колядок? Мені якось ніяково співати, — запропонувала Христина, і в ту ж мить я зрозуміла, що для неї наше Різдво — лише застарілий обряд

Я, Галина, завжди цінувала родинні свята. Особливо Різдво. Для мене це не просто день календаря, це — застиглий у часі спогад про нашу міцну сім’ю, про ті традиції, які ми плекали з чоловіком, Степаном, протягом тридцяти років. Щороку, 6 січня, наш дім наповнювався ароматом куті, узвару і тієї особливої святкової атмосфери, яку неможливо ні з чим сплутати.

У нас із Степаном двоє синів. Старший, Ігор, завжди був нашою гордістю — відповідальний, серйозний, хоч і трохи консервативний, як ми. Менший, Олег, більш відкритий до нового, креативний. Вони обидва вже дорослі, мають свої сім’ї.

Минулого року ми особливо чекали на Різдво, бо з нами мала бути Христина — наречена Ігоря. Вони почали зустрічатися пів року тому, і це був її перший візит до нашої родини на таке велике свято. Христина здавалася милою, усміхненою дівчиною, працювала графічним дизайнером. Вона була помітно сучаснішою за нашу невістку Оксану, дружину Олега, яка завжди дотримувалася традицій.

Ми зі Степаном підготувалися ретельно. На столі, як завжди, 12 пісних страв. Кутя за маминим рецептом — з маком, горіхами та медом. Я навіть спеціально купила нову вишиту скатертину, щоб усе було ідеально.

Коли приїхали всі, Ігор представив Христину. Вона була в ошатному, але досить вільному вбранні. Посміхалася, але мені здалося, що трохи нервувала.

Ми вже збиралися сідати до столу, дочекавшись першої зірки, як раптом Христина, оглянувши наш стіл, сказала:

— Ой, як у вас усе традиційно! Це так зворушливо!

Я всміхнулася, відчуваючи тепло від її слів.

— Це для нас дуже важливо, донечко. Ці традиції ми передаємо з покоління в покоління.

— Знаєте, я дуже поважаю традиції, але світ же не стоїть на місці. Ми з Ігорем багато про це говорили. Я маю таку ідею, щоб зробити наше святкування трішки… сучаснішим, — Христина говорила це з такою енергією, що заперечити було важко.

Ми з чоловіком перезирнулися. Здивування було на наших обличчях, як і на обличчях Олега та Оксани.

— Яким чином, дитино? — запитав Степан, обережно ставлячи на місце тарілку з варениками.

— Ну, дивіться. Ці 12 страв — це чудово, але ж це так багато готувати. І все пісне. А коли, як не на Різдво, насолоджуватися дійсно смачними, нехай і не зовсім традиційними стравами? А ще… цей довгий процес чекання зірки… Ігор розповідав, як ви співаєте колядки, це, звісно, гарно, але ми подумали, що можна трохи змінити акценти.

Ігор, який стояв поруч, кивнув. Здавалося, він повністю підтримує її.

— Так, мамо. Христина має рацію. Вона принесла кілька своїх страв. Ми можемо частину традиційних замінити. Це ж буде швидше і, можливо, навіть цікавіше. І ми могли б почати вечерю раніше.

— Замінити? Але ж це Різдво! Це 12 пісних страв, — мій голос зазвучав трохи різко, чого я не хотіла.

— Не хвилюйтеся, мамо Галино! Я приготувала незвичайний салат із авокадо та креветками. Це так свіжо і легко! І ще я принесла наш улюблений запечений сир із травами. Це італійська традиція, дуже смачно! Це ж буде всього тринадцять страв!

Степан підійшов до мене і поклав руку на плече. Я відчула, як напруга наростає. Олег і Оксана мовчали, але їхні погляди говорили про те, що вони поділяють моє замішання.

— Христино, ми дуже цінуємо твою ініціативу і те, що ти старалася. Але ці 12 страв… кожна з них має своє значення. Це не просто їжа. Це символ, — пояснював Степан максимально спокійно.

— Я розумію! Але ж сучасне життя вимагає змін, хіба ні? Не можна жити в минулому. Традиції мають еволюціонувати. Я дуже хочу, щоб це свято стало і для нас, молодих, чимось особливим, а не просто повторенням того, що було. А ще… я хотіла запитати… чи можна не колядувати? Я не знаю слів, і мені якось ніяково. Може, ми просто ввімкнемо святкову музику? — запропонувала Христина, дивлячись на Ігоря, який заохочувально посміхався.

Я відчула, як усередині все стискається. У моїй голові це не вкладалося. Різдво без куті за маминим рецептом і без колядок? Це була не моя родина. Це було не моє свято.

— Донечко, я дуже поважаю твою думку. Але сьогодні в цьому домі Різдво святкують за нашими правилами. Я поважаю твої італійські чи які там традиції, але не тут і не зараз. Можливо, коли ви з Ігорем створите свою сім’ю, ви зможете встановити свої правила. Але зараз, поки ми чекаємо на зірку, і на столі буде те, що було тридцять років, — сказала я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів.

Христина розгубилася. Її посмішка зникла. Ігор нахилився до неї, щось прошепотів.

— Ну добре, — нарешті промовила вона, — я приберу свій салат і сир. Але ми могли б пообідати швидше? Я дуже голодна.

— Ми сядемо до столу, коли на небі з’явиться перша зірка, як завжди. Не хвилюйся, цей час уже скоро, — відповів Степан.

Вона відійшла від столу і сіла в кутку, дістала телефон. Ігор намагався її підбадьорити, але вона лише кивала головою. Початок вечері був не таким радісним, як я очікувала.

Зірка з’явилася, і ми сіли за стіл. Колядки співали лише ми зі Степаном та Оксана з Олегом. Христина та Ігор просто сиділи і, здавалося, чекали, коли все це закінчиться.

Після вечері, коли всі пили узвар, Христина раптом підійшла до мене.

— Пані Галино, я хочу вибачитися, якщо образила вас. Я просто хотіла зробити щось приємне і внести свій вклад. Моя мама завжди каже, що треба створювати нові традиції.

— Я розумію, дитино. Але пам’ятай, що те, що для тебе — «стара традиція», для когось — історія родини. Це не можна просто так змінювати, — відповіла я.

— Так, я зрозуміла. Просто… мені здається, що Різдво може бути більш… розслабленим.

Я зітхнула. Можливо, вона права. Можливо, ми занадто міцно тримаємося за минуле. Але це наше минуле, і воно дороге нам.

Минув тиждень. Ігор зателефонував мені.

— Мамо, Христина дуже засмучена. Вона сказала, що її ідеї завжди цінують, а ти її, наче, відштовхнула. Вона навіть думає, що ми не підходимо одне одному через таке різне ставлення до традицій.

— Ігоре, я не хотіла її образити. Але вона зайшла в наш дім і почала руйнувати те, що було святим для нас.

— Але ж це всього лише їжа і пісні, мамо. Хіба не важливіше те, що ми разом?

Можливо, він має рацію. Можливо, в цьому постійному прагненні зберегти все, як було, ми втрачаємо щось важливіше — здатність приймати і любити нових людей з їхніми поглядами.

Христина і Ігор побралися влітку. Вони вирішили, що Різдво будуть святкувати у себе вдома. За своїми, новими, правилами. Без 12 пісних страв. Без колядок. Можливо, навіть без першої зірки.

Чи варто було мені бути більш поступливою? Чи правильно було так різко відстоювати наші традиції перед дівчиною, яка хотіла стати частиною нашої сім’ї? І чи справді міцна родина має поступитися своїми правилами?

А як ви вважаєте? Чи потрібно змінювати традиції заради нових членів родини? Напишіть свою думку в коментарях. Для мене це дуже важливо. Якщо вам сподобалася ця історія, поставте свою вподобайку, це допоможе більше людей прочитати її. Дякую.