Сиджу снідаю, працюю, каву собі потягую. Дзвінок у двері – невістка, дружина брата чоловіка. Чоловіки наші – близнюки. Така змучена після нічної зміни.
Вони живуть у сусідньому містечку, а працює вона в нашому. З ними живе її мама, няньчить їхню дворічну дитину.
А у нас двушка і троє дітей. І Леся така мені каже:
— Можна у вас поживу? Не поїду додому, всі мене там дістали. Мама не готує і не прибирає, а разом із малою тільки бардак розводить. Я після чергування два дні все прибираю і готую на них відрами. Потім знову на роботу.
Чоловік маму захищає, його все влаштовує, бо вона навіть спить із малою. Я вже не можу дома знаходитись! Я в тебе і готувати, і прибирати буду – що скажеш? Тільки дайте пожити хоч кілька тижнів, виспатися.
Гадки не маю, що їй відповісти і як відреагує чоловік. Вклала її спати в дитячій.
Сиджу на кухні, кручу ложечку в чашці, думаю. З одного боку, шкода Лесю. Видно, що доведена до ручки, чорні кола під очима, руки трусяться. Але з іншого боку, у нас самих і так місця обмаль.
Діти вже подросли старші, а молодшому два, кожному треба простір, а тут ще один дорослий у квартирі, хай і тимчасово.
До того ж я добре знаю свого чоловіка. Якщо скажу йому, що Леся залишилася пожити, він зробить вигляд, що це його не стосується, але потім почне гризти мене за спиною.
Типу «ми що, готель?», «чого ти на себе це береш? нехай самі розбираються» і так далі. Відразу не скаже – він у мене не конфліктний.
Але через тиждень натякне, потім ще раз, а потім якось видасть фразу в стилі «а ти їй не можеш натякнути, що пора додому?»
А я не вмію натякати.
Вечір. Чоловік повертається з роботи, відкриває двері дитячої, бачить Лесю, яка ще досі спить. Обертається до мене:
— Це що, вона?
— Вона.
— Спить?
— Спить.
— І?
— Втомилася. Нехай поспить.
— У нас що, санаторій?
Отак швидко я не чекала.
— Санаторій – це коли люди їдуть відпочивати. А вона не відпочивати приїхала, вона виснажена.
Чоловік зітхає, мовчить, іде мити руки.
Леся прокидається ввечері, сідаємо на кухні, вечеряємо. Вона швидко освоюється, допомагає мені з посудом, відразу бере ініціативу, питає, що приготувати на завтра.
Я бачу – вона хороша господиня, вміє готувати. Але в очах у неї така втома, що хочеться посадити її назад спати.
Наступні кілька днів проходять дивно. Леся справді допомагає. Вона прибирає, готує, грається з дітьми. Діти її обожнюють, бо вона завжди знаходить на них час, навіть після нічної зміни.
Але напруга у повітрі висить. Я відчуваю, що чоловік незадоволений, хоча поки мовчить. Брат його нам не дзвонить, її мати теж – не знаю вже, як вони там між собою все устаканили.
На п’ятий день увечері мій Артем каже:
— Слухай, а скільки вона тут ще житиме?
— Не знаю. Вона не говорить. Але, схоже, поки не відпочине і не розбереться з чоловіком.
— Вона вже тиждень тут.
— Я в курсі.
— Це ж не нормально. У неї є власний дім, чоловік, дитина. Вона має вирішувати це там, а не втікати сюди.
— А як вона може вирішити, якщо виснажена?
— Її чоловік в курсі, що вона тут?
Я знизу плечима.
– А ти що, з братом не спілкуєшся? – запитую, але Артем мовчить у відповідь.
Наступного ранку дзвінок у двері. Відчиняю – стоїть брат чоловіка. Виглядає роздратованим.
— Леся у вас?
— У нас.
— Мені треба з нею поговорити.
Леся виходить, вони йдуть на сходи. Через двадцять хвилин вона повертається, мовчки збирає речі.
— Їду додому, – каже просто.
— Ти сама вирішила?
— А який у мене вибір?
Я дивлюся на неї. Вона ніби й відпочила за цей тиждень, але очі – як були втомлені, так і залишилися.
На прощання вона обіймає мене.
— Дякую, – шепоче.
Двері за нею зачиняються.
А я тепер сиджу і думаю: а що я мала зробити? Залишити? Переконувати не їхати? Втручатися в їхню сім’ю?
Чи взагалі треба було відразу сказати, що не зможу прийняти? Що б ви зробили на моєму місці? Буду рада думкам зону про цю ситуацію, яка мені здається дещо дивною.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
