Ми з сестрою Валентиною народилися на початку дев’яностих, коли ні у кого не було зайвих грошей, і просто виживати сім’ї з двома дітьми було складно.

У нульових ситуація почала потроху покращуватися. У деяких сусідів почали водитися непогані гроші.

Законом чи не законним шляхом – нам, восьмирічним, діла до того не було. Зате ми дуже заздрили тим дітям, у яких з’являлися нові речі і круті іграшки.

А найбільший пік їхнього багатства і нашого бажання припав на ролики…

Сусідські хлопчаки так призвичаїлися ганяти на цих жаданих роликах по нашим роздовбаним дорогам, що здавалося – вони взагалі літають! Ці хлопчики стали в наших очах якимись супергероями, а ролики – чарівним предметом, що дає їм суперсилу.

Одного дня сталося неймовірне: вони помітили, як ми з сестрою спостерігаємо за ними з розкритими ротами, і дали нам приміряти свої скарби. Звичайно, ми з сестрою відразу ж впали в роликах, причому, кілька разів поспіль, не пройшовши і не проїхавши навіть метра. Хлопчики посміялися, перевірили, чи не подряпали ми їм ролики, і сказали, що нічого страшного, і треба просто більше тренуватися.

У той день ми прибігли додому і весь вечір галасували про ролики. В кінці-кінців прямим текстом сказали, що обов’язково хочемо такі і як можна швидше, поки на дворі літо, на вулиці тепло, не дощитиме і можна кататися. Але батьки сумно перезирнулися і сказали, що грошей немає.

Нам була дуже знайома ця фраза. Ми часто чули її раніше, навіть коли мова йшла не про іграшки, а про якусь їжу, типу фруктів або сосисок, не кажучи вже про цукерки. Нас виховала ця фраза, в нашому дитинстві завжди на щось не було грошей. Це було якесь стоп-слово для нас маленьких, психологічний бар’єр, після якого ми самі собі забороняли думати і мріяти про щось, що батьки не могли купити. Немає можливості придбати – ось і не треба ятрити душу.

І якщо я після того, як батьки сказали ту фразу, закрила рот на замок, сестра угамовуватися не захотіла. Вона щодня торочила “а тепер гроші на ролики є?”. Кожен божий день батьків з роботи зустрічали я і птах-говорун, що не відрізняється розумом і кмітливістю.

Бабуся, яка часто з нами сиділа, вже навіть дратувалася через це. Я сама робила сестрі зауваження: ну що ти, не бачиш, що немає грошей, навіщо як папуга дурний весь час повторювати одне й те саме? Але день за днем ​​все це повторювалося, поки в серпні на День народження нам не вручили ролики. Точніше – сестрі.

Мені подарували лак для нігтів і м’яч, а їй – ролики.

Я б зрозуміла, якби їх позначили як наш спільний подарунок, яким потрібно ділитися і можна користуватися по-черзі, але тато сказав, що раз Каринка (сестра) кожен день питала про ролики, то явно хотіла їх більше мене. Значить, я і без них прекрасно проживу, а їй сильніше хотілося. І головне – “Анютко, тільки не канюч і не випрошуй, це – її подарунок, а у тебе свій”.

Сестра від щастя вже в перші ж секунди поскакала з коробкою на кухню в пошуках ножиць, щоб розрізати скотч, і не чула цього. А я стояла і не знала: це я неправильна або батьки погані? Як так можна? Я ж, як нормальна дитина, після обґрунтованої відмови все відразу зрозуміла, а сестра кожен день набридала, і ось їй взяли і подарували бажане? За що? На якій підставі?

Мабуть, моє мовчання і погляд самі за себе все сказали, і через кілька напружених секунд  батьки перестали посміхатися. Я залишила і м’яч, і лак в коридорі, а сама пішла слідом за сестрою на кухню дивитися, як вона буде розпаковувати коробку, допомогти їй і хоча б помилуватися на ролики.

Начтупного дня я допомагала сестрі не падати через кожні три секунди і вчитися тримати рівновагу в новому подарунку. Було одночасно і прикро, їй, яка виклянчила, дісталося бажане, а мені – ні, а й радісно, ​​що така шалена річ з’явилася у нас в будинку, і я тепер можу дивитися на ролики поблизу.

Вдома атмосфера загострювалася. Я не хотіла розмовляти з батьками: було трошки гірко. І якось тато закричав в сусідній кімнаті “Та чому вона тоді поводиться, як нерідна?!”, а бабусин голос відповів: “тому що я дурня виховала!”. Далі з кімнати долинало тільки шипіння і тиха напружена розмова пошепки, яку було не розібрати.

Другі ролики мені так і не подарували, сестра пропонувала ділитися своїми, але я пам’ятала то саме “не випрошуй, це – її”, але зате бабуся зі своєї пенсії зробила ремонт в гаражі діда, якого вже не було, і влаштувала нам з сестрою там власний куточок з купою старих подушок від софи, пледами та стільцями. Ми там будували собі гігантський курінь-лабіринт з пледів і простирадл.

Кілька разів чула, як мама з бабусею сперечалася і просила її повернути гараж татові під інструменти, але бабуся стояла на тому, що це його покарання.

Я після цього перестала ображатися на батьків, просто зрозуміла, що вони не завжди чинять, як розумні люди.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!