Ми дванадцять років будували дім, де не було дитячого сміху, і я навчився майстерно імітувати щастя. Поки Катерина купувала нові штори для нашої порожнечі, я купував дитяче ліжко в іншому місті. Мій син Андрій став моєю найбільшою радістю і найcтрашнiшим злoчинoм одночасно.

Ми з Катериною прожили разом майже дванадцять років. Це був той тип шлюбу, який сусіди називали зразковим. Ми рідко сперечалися через побутові дрібниці, бо кожен знав свою зону відповідальності. Катя займалася затишком, вирощувала квіти на підвіконні, які завжди квітли навіть у люті морози, а я забезпечував фінансову стабільність. Ми побудували дачу, купили машину, про яку мріяли, і щоліта їздили до моря. Зовні все виглядало ідеально, але всередині нашої родини росла порожнеча, яку неможливо було заповнити меблями чи новими шпалерами. Ми дуже хотіли дітей.

Перші роки ми просто чекали, сподіваючись на долю. Потім почалися нескінченні походи до фахівців. Катерина здавала сотні аналізів, ми змінювали клініки, шукали кращих спеціалістів у столиці. Результати завжди були однаковими. Організм дружини просто не міг виносити дитину. Кожна невдала спроба віддаляла нас один від одного. Вона ставала мовчазною, закривалася в собі, годинами могла дивитися в одну точку. Я намагався її підтримувати, купував дорогі подарунки, пропонував поїхати відпочити, але бачив, що її очі залишаються холодними.

Одного вечора, коли ми сиділи на кухні і пили чай, Катя сказала, що більше не має сил боротися.

— Василю, я втомилася. Моє тіло мене зрадило. Давай просто жити для себе. Може, так треба.

Я погодився, хоча всередині мене все протестувало. Я завжди бачив себе батьком. Мені снилося, як я вчу сина тримати вудку або грати у футбол. Я хотів передати комусь свої знання, своє прізвище, свою любов. Але заради спокою дружини я вдав, що змирився. Наші стосунки перетворилися на тиху гавань, де не було штормів, але й не було життя.

Все змінилося півтора року тому. Я поїхав у тривале відрядження в інше місто. Там я познайомився з Оленою. Вона працювала в офісі, де я проводив аудит. Це не було кохання з першого погляду, скоріше — спільна самотність. Ми почали спілкуватися, спершу про роботу, потім про життя. Олена була молодшою, легшою на підйом і, головне, вона слухала мене так, як Катерина вже давно не вміла.

Я не планував зраджувати. Я взагалі вважав себе чесною людиною. Але в тому чужому місті, далеко від холодного погляду дружини, я відчув себе живим. Наш зв’язок тривав кілька місяців. Коли відрядження закінчилося, я повернувся додому з почуттям провини, але вирішив, що це залишиться моєю таємницею. Я хотів зберегти шлюб із Катериною, бо ми через стільки всього пройшли разом.

Проте через два місяці Олена зателефонувала. Її голос тремтів, і я відразу зрозумів, що сталося.

— Василю, я при надії. Я не прошу тебе йти з сім’ї, але ти мав це знати.

Ці слова перевернули мій світ. З одного боку, я відчував неймовірну радість — я нарешті стану батьком. З іншого — страх перед тим, як це зруйнує життя Катерини. Я почав жити на два фронти. Вигадував нові відрядження, надсилав гроші Олені, допомагав їй облаштовувати побут. Кожного разу, повертаючись до Каті, я відчував, як брехня тисне мені на плечі.

Минулого тижня Олена народила. Хлопчик. Три кілограми вісімсот грамів. Коли я вперше взяв його на руки в пологовому будинку, я заплакав. Він дивився на мене своїми маленькими оченятами, і я бачив у них себе. Я назвав його Андрієм, на честь свого діда. Олена не заперечувала. Вона знала, що я не покину Катерину, але й не збирався відмовлятися від сина.

Тепер я стою перед найскладнішим вибором у своєму житті. Сьогодні я повернувся додому, де Катерина приготувала вечерю. Вона усміхалася, розповідала про якісь новини на роботі, а я не міг проковтнути жодного шматка. У моїй кишені лежить фотографія малюка, яку я не встиг сховати в машину.

— Василю, ти якийсь дивний останнім часом. Щось сталося на роботі? — запитала вона, торкнувшись моєї руки.

Я відвів погляд.

— Ні, просто забагато справ. Трохи перевтомився.

— Може, поїдемо в Карпати на вихідні? Тільки ми удвох. Нам треба змінити атмосферу.

Я дивився на неї і бачив жінку, яка віддала мені найкращі роки, яка терпіла біль і розчарування разом зі мною. І водночас я думав про Олену та маленького Андрійка, які чекають на мене в іншому місті. Я не можу просто викреслити сина зі свого життя. Я хочу брати участь у його вихованні, бачити, як він росте, купувати йому перші кросівки. Але як сказати про це дружині, яка так і не змогла подарувати мені дитину?

Я уявив цю розмову сотні разів.

— Катю, нам треба поговорити про щось дуже серйозне.

— Ти знову хочеш обговорювати лікарів?

— Ні, цього разу все інакше. У мене народився син.

Я бачу, як її обличчя стає білим, як порцеляна. Як вона повільно опускає руки. Це не просто звістка про дитину, це новина про мою зраду, про те, що я знайшов на стороні те, чого вона не змогла мені дати. Це буде найсильніший удар, який тільки можна уявити.

Я вийшов на балкон, щоб вдихнути прохолодне повітря. Вечірнє місто мерехтіло вогнями. Десь там, за сотні кілометрів, спить мій син. А тут, за стіною, миє посуд моя дружина, яка нічого не підозрює. Я відчуваю себе загнаним у кут. Кожен мій наступний крок принесе біль або одній, або іншій стороні.

Якщо я промовчу, я буду жити в брехні до кінця своїх днів. Я буду красти час у Катерини, щоб побачити сина. Я буду вигадувати тисячі причин, чому мене немає вдома у вихідні чи на свята. Андрій ростиме, не знаючи, чому тато завжди кудись поспішає.

Якщо я розкажу правду, я можу втратити все. Катерина навряд чи вибачить таку подвійну зраду. Для неї це буде не просто факт наявності іншої жінки, а саме те, що інша жінка змогла стати матір’ю моєї дитини. Це розіб’є її серце остаточно.

Я знову зайшов у кімнату. Катя вже сиділа на дивані з книжкою.

— Ти вже звільнився? Давай подивимося якийсь фільм.

— Катю, я маю тобі дещо сказати. Це стосується мого останнього відрядження.

Вона підняла голову і уважно подивилася на мене. У її погляді з’явилася тривога.

— Щось не так із фінансами? Чи ти вирішив звільнитися?

— Ні, справа в іншому. Пам’ятаєш, ми завжди мріяли про дитину?

Вона здригнулася.

— Навіщо ти знову про це? Ми ж домовилися більше не чіпати цю тему. Нам і так добре.

— Мені не добре, Катю. Я так і не зміг цього відпустити.

— І що ти пропонуєш? Знову клініки? Я більше не піду на це, Василю.

Я зробив глибокий вдих. Слова застрягли в горлі. Я дивився на старий годинник на стіні, який цокав у тиші, відраховуючи секунди мого старого, спокійного життя.

— У мене є син. Він народився кілька днів тому.

Тиша, що запала в кімнаті, була майже фізичною. Катерина не кричала, не плакала. Вона просто дивилася на мене так, ніби вперше бачила.

— Що ти сказав?

— Олена, жінка з того міста… вона народила від мене. Я не планував цього, так вийшло. Але я не можу його кинути.

Вона повільно встала з дивана. Її руки тремтіли, але голос був напрочуд спокійним.

— То ти весь цей час брехав мені? Коли купував квіти, коли планував відпустку, коли обіцяв, що ми будемо разом і в горі, і в радості?

— Я хотів тебе захистити. Я не знав, як сказати.

— Захистити? Ти захищав свій комфорт, Василю. Ти отримав те, що хотів, а мене залишив з порожнечею, яку ми разом мали заповнювати.

Вона пішла в спальню і зачинила двері. Я залишився стояти посеред вітальні. На столі все ще стояв недопитий чай. Я розумів, що наше життя більше ніколи не буде колишнім. Я нарешті став батьком, про що мріяв роками, але ціна цієї мрії виявилася занадто високою.

Ніч минула в напрузі. Я чув, як Катя ходить по кімнаті, чув звук відкривання шафи. На ранок вона вийшла з невеликою сумкою.

— Я поїду до сестри на кілька днів. Мені треба подумати. Не дзвони мені.

Вона пішла, навіть не озирнувшись. А я сів на підлогу біля дверей і закрив обличчя руками. У мене є син, мій рідний хлопчик, моя кров. І водночас у мене більше немає дому, де на мене чекають із теплом. Я досяг своєї мети, але по дорозі зруйнував усе, що будував роками.

Чи можна побудувати щастя на уламках чужого болю? Чи маю я право вимагати від Катерини розуміння, знаючи, як сильно я її поранив? І що тепер чекає на мого сина — батько, який розривається між двома родинами, чи життя в новій сім’ї, яку я ще не знаю, як створити?

Як би ви вчинили на моєму місці — продовжували б мовчати заради спокою близької людини чи відкрили б правду, знаючи, що вона все зруйнує?