fbpx
життєві історії
Ми й справді після Різдва маму плануємо влаштувати в будинок для літніх людей. А як інакше? Не покинемо ж ми її напризволяще. Вона вже квола, і потребує постійного нагляду. Ні я, ні брат, собі такого дозволити не можемо – постійно бути біля неї. А дружини в цю справу влізати не хочуть

Ми й справді після Різдва маму плануємо влаштувати в будинок для літніх людей. А як інакше? Не покинемо ж ми її напризволяще. Вона вже квола, і потребує постійного нагляду. Ні я, ні брат, собі такого дозволити не можемо – постійно бути біля неї. А дружини в цю справу влізати не хочуть.

Ольгу Петрівну діти вирішили оформити до будинку для людей похилого віку. Як? Ми з її дітьми грали разом у дворі, добрі хлопці були. Я завжди побоювалася їхню маму, строга і владна жінка. Людмила Іванівна робила зауваження таким тоном, що вони на все життя друкувалися в пам’яті.

Вони жили утрьох. Навіть у складні 90-ті роки жінка сама тягла двох дітей на собі. У нашому будинку жили різні люди, але всі були дуже дружні. Допомагали виховувати дітей, ділилися пиріжками та збиралися вечорами під під’їздом. Але були й ті люди, що відсторонилися від сусідів. Їм добре жилося у 90-х – бідняки їм не рівня. Вони навіть не віталися із нами, звичайними людьми.

Якось мама принесла додому маленьку збірку з віршами. Їх написала Ольга Петрівна. Я не розуміла їх, адже тоді захоплювалася творчістю французів. Навіщо було писати вірші про якісь дитячі витівки та буденність?

Тільки коли виросла, я все зрозуміла. А тоді мама плакала та розповідала, що якийсь важливий “дядько” прочитав її твори та видав книгу. Навіть презентацію зробив.

Чудово, що в той тяжкий час вона змогла пробитися, але їй би краще грошима хтось допоміг. Однак цей сонячний промінь у її похмурих буднях дарував надію на щасливе майбутнє.

– Ось, газ забула вимкнути — ледь квартира не згоріла. Та й вона ходить погано. Усім під’їздом її рятували. Дітям зателефонували.

– То чому вони Ольгу Петрівну до себе не заберуть до Черкас? Вона ж зовсім старенька.

– Сподіваються, що ми, її “друзі”, стежитимемо за нею.

– Тільки у вас свої справи, та й самі літні.

– Ага, то вони її в інший будинок перевезли.

– Яка адреса? – Запитала я.

Високий паркан та вузькі вікна. Моя подруга там працює, тож я точно знала, куди їду. На ганку стояло з десяток стільців. Бабуся байдуже дивилися на хвіртку і чекали, коли вона відкриється. Коли прийдуть друзі, родичі, діти… Тепер і Ольга Петрівна сидітиме серед них. Я обов’язково її навідаю іншим разом і почитаю їй вірші з того збірника.

Добре, що мене поки що нікому здавати в будинок для людей похилого віку. Я обіцяю не користуватися газом та завжди перекривати воду. І сусідів попрошу, щоб навідувалися до мене, я їх цукерками пригощу.

Знаєте, а кішки розумніші за людей. Щоб не обтяжувати нікого труднощами, вони самі йдуть з дому, коли приходить їхня година.

Фото ілюстративне