— Ми не прийшли пити чай, ми прийшли забрати своє, поки ви з батьком ще можете підписати документи — заявив Анатолій, відкриваючи шухляду з моїми документами. Я стояла заціпеніла, спостерігаючи, як мої діти перетворюються на хижаків у власному домі.

Усе своє життя я була переконана, що виховання це дзеркало, у якому з часом відобразиться кожна вкладена нами риса. Ми з чоловіком будували наш дім не просто з цегли, а з віри в те, що чесність та доброта є найвищими цінностями. Коли Катерина та Анатолій були маленькими, я не могла намилуватися їхньою дружбою. Вони ділилися останньою цукеркою, разом будували фортеці з ковдр і завжди заступалися одне за одного перед однолітками. Мені здавалося, що я створила міцний фундамент, який не зможе зруйнувати жодна життєва буря. Проте зараз, дивлячись на них дорослих, я відчуваю лише порожнечу та нерозуміння, куди зникли ті світлі діти, яких я так плекала.

Ми жили скромно, але ніколи не скаржилися. Я працювала вчителькою, а мій чоловік займався ремонтом техніки. Кожну копійку ми відкладали, щоб дати дітям освіту, щоб вони не знали тих злиднів, через які пройшли ми в молоді роки. Я купувала їм найкращі книги, ми відвідували театри, і я постійно повторювала, що матеріальне це лише пил, а головне це людська душа та підтримка рідних. Анатолій ріс спокійним хлопчиком, а Катерина завжди була вогником, але обидвоє здавалися чуйними. Тепер же, коли ми з батьком стали старшими, їхні очі світяться не любов’ю до нас, а лише підрахунками того, що залишиться після нашого відходу.

Конфлікт почався тоді, коли ми вирішили продати стару дачу. Це був невеличкий будиночок, де вони провели все дитинство, де кожне дерево пам’ятало їхній сміх. Я думала використати ці кошти на лікування батька, бо здоров’я почало підводити його щодня. Але замість підтримки я почула лише претензії.

— Мамо, ти не маєш права продавати це без нашої згоди — заявив Анатолій під час недільного обіду.

— Сину, це майно, яке ми з батьком заробили власною працею. Нам зараз потрібна допомога — відповіла я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

— Але ми розраховували на ці гроші, я хотів оновити машину — додав він, навіть не глянувши на батька, який сидів поруч.

Катерина не забарилася з відповіддю, хоча я очікувала від неї жіночої мудрості та співчуття.

— Якщо ти продаєш дачу і даєш гроші Толі на машину, то мені належить частка від квартири вже зараз — різко промовила вона.

— Як ви можете так говорити? — запитав батько, його голос був ледь чутним.

— Ми просто хочемо справедливості — відрізала донька.

Ця розмова залишила по собі гіркий присмак. Я не впізнавала їх. Хіба це ті самі люди, яким я читала казки про добро? Кожен наступний візит дітей перетворювався на допит про наші заощадження. Вони почали сваритися між собою прямо в нашій вітальні, ділячи меблі, посуд і навіть старі картини.

— Цей сервіз завжди обіцяли мені — кричала Катерина, хапаючи стару порцеляну.

— Тобі й так дісталося більше уваги в дитинстві, тому шафу заберу я — парирував Анатолій.

Я стояла посеред кімнати і відчувала, як у мене всередині все німіє. Мені хотілося закрити вуха, щоб не чути цього галасу. Вони не запитали, як ми почуваємося, чи вистачає нам продуктів, чи не болить у нас щось. Їх цікавило лише те, що можна конвертувати в гроші.

Одного разу ситуація дійшла до межі. Катерина прийшла до нас без попередження і почала переглядати документи в кабінеті батька. Коли я застала її за цим заняттям, вона навіть не зніяковіла.

— Я просто перевіряю, чи все гаразд із правом власності — сказала вона з холодним виразом обличчя.

— Вийди звідси, Катю — попросила я.

— Ти стала занадто підозрілою, мамо — кинула вона мені через плече.

Анатолій теж змінився. Він став рідко телефонувати, а коли дзвонив, то лише для того, щоб поскаржитися на фінансові труднощі, натякаючи, що ми могли б віддати йому свою пенсію. Коли ми відмовили, він перестав приводити до нас онуків. Це стало найбільшим болем. Мої малі сонечка стали заручниками батьківської пожадливості.

— Чому ти не привозиш дітей? — запитала я сина телефоном.

— У мене немає грошей на пальне, щоб їздити до вас просто так — відповів він грубо.

— Ми ж сумуємо за ними — промовила я крізь сльози.

— Допоможи з боргами, тоді й поговоримо — сказав він і поклав слухавку.

Я дивлюся на наші старі фотографії і не розумію, де відбувся цей злам. Можливо, ми занадто багато їм давали? Можливо, захищаючи їх від життєвих труднощів, ми виростили людей, які не вміють цінувати нічого, крім комфорту? Мій чоловік тепер частіше мовчить. Його очі стали сумними, і я бачу, як він гасне від цієї родинної ворожнечі. Він ніколи не скаржиться, але я знаю, що йому так само важко усвідомлювати поразку нашого виховання.

Найгірше те, що вони почали звинувачувати нас у своїх невдачах. Катерина каже, що ми не дали їй стартового капіталу для бізнесу, тому вона змушена працювати на звичайній роботі. Анатолій вважає, що ми занадто мало допомагали йому з житлом. Вони забули про всі ті ночі, коли ми не спали, про всі ті жертви, які ми приносили, щоб вони мали все необхідне.

Останнього разу, коли вони обоє були в нас одночасно, справа ледь не дійшла до бійки за старий бабусин годинник. Це було настільки огидно, що я просто виставила їх за двері.

— Не приходьте сюди, поки не згадаєте, що ви люди — сказала я тоді.

— Ти пошкодуєш про це — крикнув Анатолій, ідучи геть.

Тепер у нашому домі панує тиша. Але це не та тиша, про яку мріють у старості. Це тиша покинутості та глибокого розчарування. Я часто думаю про те, що ми зробили не так. Чи була я занадто м’якою? Чи, можливо, світ навколо став настільки матеріальним, що навіть кровні зв’язки не витримують тиску грошей?

Я знаю багато родин, де діти підтримують батьків, де вони разом долають труднощі. Чому ж у нас усе інакше? Чому мої діти бачать у мені не матір, а лише перешкоду на шляху до спадщини? Цей тягар стає важчим з кожним днем. Мені хочеться вірити, що колись вони зрозуміють свою помилку, але час невблаганний. Іноді я думаю, що було б краще залишитися самотньою, ніж відчувати таку зраду від тих, кому віддала серце.

Кожен вечір я сиджу біля вікна і згадую, як вони маленькими бігли мені назустріч. Ті спогади це все, що в мене залишилося справжнього. Теперішні Катерина та Анатолій здаються мені чужинцями, які просто носять імена моїх дітей. Це гірке усвідомлення, яке не дає спокою. Я не знаю, чи зможу я коли-небудь пробачити їм ту байдужість, з якою вони ставляться до нашої старіння.

Ми з чоловіком вирішили написати заповіт на користь благодійної організації. Це було важке рішення, але ми відчуваємо, що це єдиний спосіб зупинити цю ганебну боротьбу за майно. Коли вони дізнаються про це, я впевнена, що гнів їхній не матиме меж. Але чи маємо ми й надалі підгодовувати їхню жадібність?

Життя навчило мене, що найцінніші речі неможливо купити чи отримати у спадок. Це повага, вдячність і щира турбота. На жаль, мої діти виявилися бідними саме на ці якості. І це моя найбільша трагедія як матері. Я відчуваю себе так, ніби все моє життя було побудоване на піску, який тепер вимиває холодна вода їхньої егоїстичності.

Ми продовжуємо жити, піклуючись одне про одного з чоловіком. Ми стали ще ближчими, бо зрозуміли, що маємо лише одне одного. Наші діти обрали свій шлях, шлях суперечок та образ. Можливо, колись життя навчить їх тому, чого не змогла навчити я. Але чи буде тоді кому їх вислухати?

Чи доводилося вам стикатися з такою жорстокою невдячністю власних дітей, коли матеріальне стає важливішим за рідну кров? Як ви вважаєте, чи варто намагатися налагодити стосунки, якщо діти бачать у батьках лише джерело доходів? Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та напишіть свою думку у коментарях, адже для мене дуже важливо знати, що я не одна у своєму горі. Що б ви зробили на моєму місці?