Ми переїхали з Херсону, де мали свій бізнес і все втратили, на Київщину. Нам тут подобається. Квартиру вирішили купити – мали фінансову можливість. Купили в травні, але шкодую про кілька моментів, які не врахувала.

Обирали нове житло ми наче й ретельно, порівнювали ціни, їздили об’єктами та читали відгуки в інтернеті, поки, нарешті, обрали. Але проблеми виникли там, де ми їх зовсім не чекали.

Будинок у цілому хороший, батареї, проводка та труби на своїх місцях, ліфт та домофон працюють, а територія навколо облагороджена і регулярно прибирається. Після невеликого ремонту, який привів наше нове сімейне гніздо в комфортний стан, ми переїхали і почали потроху обживатися.

Будинок відносно новий, і ми були готові до того, що в ньому ще кілька років буде безперервний ремонт, оскільки не всі сусіди, та й ми самі, можуть зібрати гроші на все відразу і дороблятимуть і покращуватимуть умови в міру появи часу, бажання та коштів.

Будівельне сміття, зламані негабаритними вантажами ліфти і звук дриля вранці за сусідньою стіною – від цього в новобудові нікуди не подітися. Але чого ми не врахували, так це некомфортного для нас середовища навколо будинку, особливостей обраного нами району.

Не те щоб ми не аналізували район на відповідність нашим уявленням про комфортне проживання, але врахували не все, як виявилося.

З близькістю супермаркетів, шкіл, ринків та банків, наявністю адекватного вуличного освітлення та транспортних розв’язок, на що рекомендують звертати увагу сайти порад новоселам, все було гаразд. Але є, як то кажуть, нюанси.

Вікна нашої квартири, яка знаходиться на 4-му поверсі, виходять саме на великий дитячий майданчик, а оскільки житловий комплекс складається з восьми немаленьких «свічок», на цьому майданчику завжди безліч народу, половина з яких через вік і нестачу виховання просто не можуть вести себе тихо.

Тому відкрити вікна влітку можна хіба глибокої ночі, інакше від пронизливого дитячого вереску не можна не те що спати, але навіть спокійно дивитися телевізор – вуха закладає. Я, звичайно, люблю дітей та ми з чоловіком плануємо завести своїх через рік-другий, але всьому ж є межа.

Робити комусь зауваження, звісно, марно, бо матусь навколо занадто багато, та й поводяться вони далеко не завжди миролюбно, навіть якщо дуже чемно попросити поводитися тихіше. До цього ми жили в квартирі з вікнами на гучний проспект – так це, я вам скажу, було на порядок тихіше.

Другий момент – церква. Не знаю, хто вирішив, що трансляція з динаміків дзвону по 3 рази на день підвищує духовність у спальному районі, але я б дуже хотіла подивитися цій людині у вічі.

Напевно, це такий сучасний релігійний маркетинг, коли багато шуму має залучати багато парафіян, які куплять багато свічок, бо на потужні колонки явно не поскупилися – наш подвійний склопакет не рятує. Я не відношу себе до невіруючих, тим паче, всі ми зараз сподіваємося на Бога, але до цієї церкви нізащо не піду принципово.

Ці два моменти, невраховані при купівлі житла, засмучують нас із чоловіком настільки, що ми всерйоз обговорюємо продаж квартири весною та переїзд у тихіше місце.  Живемо ми тут уже пів року і все ніяк не звикнемо, тож ситуація навряд чи зміниться на краще.

Тому наполегливо рекомендую всім потенційним новоселам звертати увагу на всі дрібниці та особливості району, в якому вам доведеться жити довгі роки, оскільки саме ці дрібниці можуть стати причиною постійного незадоволення й тривог, як оце у нас.

Але я так кажу – слава Богу, що живі, а комфортне житття вже якось собі весною будемо повертати.

Передрук без посилання на ibilingua.com.

Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.