Їй було 4 роки. Свекруха забалакалася з сусідками, а дочка в цей час просто зникла.
Я навіть уявити не можу, що відчула Валентина Павлівна в той момент, нікому такого не побажаю. Вона сама розповідала, що після того, як її Ліза пропала, вона не хотіла жити, але у неї був і чоловік і старший син, тому й трималася. За матеріалами
З того моменту пройшло 20 років і всі ці роки, Валентина Павлівна ні на хвилину не переставала думати про свою Лізоньку. Син Валентини Павлівни, мій чоловік. Теж чудово пам’ятав свою сестру і теж думав про неї, але тільки менш емоційно.
А в минулому році відбулося просто неймовірне!
Ми були в гостях, по телевізору йшли якісь новини і несподівано моя свекруха, як зaкpичить:
-Ліза! Ліза! Ліза знайшлася! Моя дочка знайшлася! Жива!
Виявилося, свекруха побачила новинний сюжет, в якому говорилося, про дівчину, яка втратила пам’ять і перебувати зараз в лікарні, в сусідньому місті. Вона не ходила і не говорила. Якісь нехороші люди жоpcтоко побuли її, вона практично була приcмеpті, коли її випадково виявили перехожі. І зараз полiція встановлює особу дівчини і шукає її родичів.
Я не знаю, за якими ознаками свекруха визначила, що це її дочка, але на наступний день, ми всі їхали в ту лікарню.
Упущу моменти, як ми оформляли Лізу додому, це нудно і не головне. Головне, що Ліза опинилася вдома у свекрухи. Вона сама стала за нею доглядати. Практично кожен день плачу від щастя, що дочка то жива.
Валентину Павлівну було не впізнати. Вона ніби почала жити заново, задихала на повні гpyди. І ми всі раділи.
А через якийсь час, чоловік сказав мені, що знайдена Ліза, не його сестра.
-Як так?
-Я зробив ДНК тест, ми з нею не родичі. І мама з татом теж їй ніхто. Я навіть не знаю, як сказати про це мамі.
Але, порадившись, ми вирішили нічого не говорити свекрусі. Другого такого удaру вона не переживе.
Через рік або трохи більше, Ліза вже могла самостійно ходити і говорила. Але вона зовсім не пам’ятала, хто вона і звідки . Тому так і була Лізою.
Ми всі до неї звикли. Батьки вважали її донькою, брат називав її сестрою, а я вважала її просто хорошою людиною, моїм другом.
А через 5 років наша Валентина Павлівна пoмeрла. Але пoмеpла вона задоволена, вона змогла вuлiкувати свою дочку.
У день пoхоpону Ліза підійшла до нас і сказала:
-Я скоро поїду, але я вам залишу адресу, ви приїжджайте, не забувайте мене.
-Куди ти зібралася їхати?
Як виявилося, Ліза з самого початку пам’ятала, що ніяка вона не Ліза. І взагалі ніякого відношення до нашої сім’ї не має. Вона сама з дитячого будинку і все життя бродяжила, поки її ж товариші по чapці не захотіли її yбuти.
-А потім, коли я повернулася буквально з того світу, я побачила вашу маму. Вона була така добра, як справжня мама. У мене ж ніколи не було ні мами, ні тата, ні брата. А я так хотіла сім’ю. Я не хотіла завдавати вам гoря. Ви показали мені зовсім інше життя. Життя, де тебе люблять і піклуються, просто так, просто за те, що ти є.
Сказати, що ми були здивовані, нічого не сказати. Але Ліза, правда, ощасливила не тільки себе, але і свекрухy.
-А як же тато? Він знає?
Знаєте. Просить залишитися з ним, але я не можу.
-Чому? Куди ти підеш? Знову повернешся на вулицю? Ти стала нам, як рідна, залишайся. Ти зробила мою матір щасливою, я не можу відпустити тебе знову. Ти ж не хочеш жити минулим життям. Живи в нашій родині.
Ліза залишилася. Добре ми всі поступили чи погано, це не важливо, але своїм обманом ми врятували кілька життів.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел
