Ми взяли 50 000 кредиту, щоб зіграти доньці весілля. Я про це шкодую, тому що ми тільки себе осоромили.

– Гості подарують вам конверти і ми перекриємо ці витрати, ну, хоча б частину, – додала я чоловіку більш ніжним тоном, – він довго дивився на мене, а після таки погодився, оскільки Анна наша єдина дочка, яка мала право на пишне торжество.

Коли моя донька Анна заявила, що виходить заміж, я зраділа і… водночас відчула дивне передчуття десь у животі. Ми з чоловіком, Борисом, жили в невеликому містечку неподалік Києва, мали пристойну, хоча й не розкішну господарку. Наша Анна завжди мріяла про велике та пишне весілля: вишукана сукня, батьківський дім, прикрашений стрічками, жива музика і друзі з усіх усюд. Коли вона повідомила, що Михайло запропонував їй вийти за нього заміж, я не могла натішитися: моя єдина донька нарешті знайшла того, хто, здавалося, любив її щиро й понад усе.

Та все це коштувало грошей, яких у нас не було. Ми з Борисом почали пригадувати, що колись обіцяли собі відкладати на весілля доньці, проте життя вносить свої корективи: то ремонти, то здоров’я, то навчання Анни в університеті. Одним словом, з накопичень було тільки кілька тисяч гривень, а Анна, натхненна історіями подруг, хотіла щось справді феєричне.

– Та давайте зробимо невеличке свято, – пропонував Борис, дивлячись на мене вечорами. – Тільки найближчі родичі та друзі. Ні я, ні ти не маємо великих статків…

Але мене зачепило бажання доньки. Можливо, я уявляла собі цю урочистість чи не яскравіше за неї саму. Хотілося, щоб її перший день родинного життя був бездоганним, гідним усіх мрій. І коли я сказала Борисові, що нам доведеться позичити в банку, він одразу зблід.

– Ти впевнена? – тихо перепитав він.

– Гості дадуть конверти, – почала я пояснювати. – Після весілля ми зможемо віддати перший внесок, нам усе окупиться. Ну подумай: це ж єдиний день нашої Анни, який не повториться вдруге.

Борис мовчав. Я знала, що він ніколи не був прихильником позик, але водночас він обожнював нашу доньку. Зрештою, після кількох вечорів важких розмов і мого впертого доведення, він кивнув:

– Гаразд… але щось у мене неспокій на серці.

Через тиждень я вийшла з банку з документами на отримані 50 тисяч. Це були кредити під відсотки, але тоді я майже не хвилювалася. У голові витав образ Анни в білій сукні, в руках квіти, усмішка сяє, а я, її мати, дивлюся на неї з гордістю.

Планували ми весілля в нашому садку, проте для гостей орендували намети, привезли музикантів і замовили кейтеринг зі смачними наїдками. Анна випромінювала щастя, розповідаючи, які букети хоче, які прикраси, яку музику для першого танцю. Мені здавалося, що все буде, як у казці.

– Мамо, дякую, що ти мене підтримуєш, – сказала вона якось увечері, коли ми вибирали модель сукні в каталозі. – Я думала, ви з татом скромніше підійдете до цього питання.

– Що не зробиш заради щастя дитини, – зітхнула я з посмішкою.

Та Борис, хоч і намагався вдавати, що все гаразд, ходив похмурий. Я бачила, як у його очах крутиться одвічне питання: “Як ми повертатимемо борг?” Але що було робити, коли все вже затверджено й усі замовлення зроблені?

Коли настав день весілля, я нервувалася більше, ніж сама Анна. Зранку ми бігали з господинею, що відповідала за розстановку страв, перевіряли квіти, прикрашали стільці, стежили, аби кільця були на місці. Анна з подругою пішли до перукарки, а Борис з майбутнім зятем, Михайлом, мали привезти музикантів і останні продукти.

О десятій ранку приїхали перші гості, яких ми попросили зупинитися в сусідів. Я бачила, як Анна сяяла в своїй білій сукні, мов лебідка посеред нашого саду. Мені хотілося плакати від щастя, побачивши, як вона йде під руку з Михайлом, усміхається рідним, махає подругам.

– Ви найкраща пара, яку я тільки бачив, – сказав хтось із запрошених, і Анна з Михайлом дружно розсміялися.

Але раптом я помітила, що Михайло якимсь став збентеженим. Він ніби не міг знайти собі місця, поглядав на телефон, комусь телефонував, перешіптувався зі своїм свідком. У якийсь момент я помітила, що Борис стоїть поруч нього з напруженим обличчям.

– Що сталося? – спитала я тихо, коли вони відійшли від гостей.

– Сам не розумію, – прошепотів Борис. – Михайло поводиться дивно. Каже, що з дому йому хтось телефонує, і йому терміново треба від’їхати на пів годинки…

Я відчула, як щось холодне прокрадалося в серце: невже в такий день можливі якісь несподівані проблеми?

– Тільки не кажи Анні, – мовив Борис, проводжаючи Михайла поглядом. – Може, це дрібниця, і він ось-ось повернеться.

Той виїхав у невідомому напрямку, лишивши свою весільну краватку на стільці. Гості вже зібралися в основному наметі, чекаючи на початок церемонії. Я бачила, як Анна схвильовано дивиться на мене і питає: “Де Михайло?”

– Зараз прийде, – спробувала я усміхнутися. – У нього там термінове питання виникло.

Минуло пів години, потім година, а нареченого не було. Родичі нервово переминалися з ноги на ногу, подруги Анни почали пошепки обговорювати цю ситуацію, а музиканти грали легкі мелодії, щоб зберегти принаймні частинку святкової атмосфери.

Нарешті я сама схопила телефон і набрала Михайла. Гудки йшли, але він не відповідав. Анна стояла біля арки, з якої облетіли вже кілька квітів, і дивилася на дорогу.

– Мамо, – промовила вона тихо. – Я не уявляю, що відбувається.

Я не знала, що їй відповісти. Хтось із родичів Бориса порадив: “Може, не будемо зупиняти свято? Коли він повернеться, тоді й розпочнете.” Але як було вдавати, що нічого не сталося, коли всі дивилися на наречену, яка лишилася сама посеред саду?

Зрештою Анна не витримала. Вона підійшла до мене і прошепотіла: “Я не хочу зараз ніяких тостів і застіль, хочу тільки з’ясувати, куди подівся мій наречений.”

– Поїду його шукати, – буркнув Борис і швидко вийшов за ворота.

Минуло ще близько сорока хвилин, коли він повернувся один, насуплений. Михайла він не знайшов. Телефон нареченого мовчав. Гості почали розходитись, розчаровано зітхали, дехто залишав свої конверти, але більшість людей, бачачи, що весілля “не відбулося”, швидко попрощалися.

Анна кинулася до себе в кімнату, за нею помчали подруги, щоб хоч якось її заспокоїти. А я залишилася стояти в саду, дивлячись на намети, стільці та зів’ялі стрічки. Не було ні церемонії, ні заручин, усе перетворилося на якусь прикру виставу.

– От і вся наша казка, – промовив Борис, торкнувшись мого плеча. – А гроші?

Тільки тоді я відчула справжню порожнечу. Ми не отримали жодних конвертів (або суми були зовсім маленькими), тож кредит висів на нас, як важкий тягар. Я заходилася швидко збирати посуд, допомагати кухарям із наїдками, щоб роздати їх сусідам чи відвезти до притулку, бо навіть замовлене меню залишилося недоторканим.

Усю ніч ми не спали з Борисом. Сиділи на кухні й перебирали в голові, звідки взяти гроші, як тепер віддавати цей борг, коли весілля фактично зірвалося. Я з жахом думала про роботу, бо моя зарплата була середньою, а в Бориса – ще меншою.

Анна замкнулася в собі. Коли я спробувала з нею поговорити, вона тільки гірко мовила:

– Мамо, я ж не знала, що ви позичали такі гроші. Якби я знала, то ніколи б не погодилася на це широке свято.

У мені прокинулася тривога. Невже я справді зробила погано? Перед очима стояла картина: розкішні квіти, орендовані альтанки, музиканти, які нам співають, а все це – борг, який треба віддавати нам із чоловіком.

Наступного дня ми пішли в банк, щоб пояснити ситуацію. Менеджер ввічливо усміхнувся й запевнив, що співчуває, але договір є договір. Відсотки ніхто не відміняв, хоча, можливо, можна переглянути графік погашення. Борис сперся на стіл і тихо промовив:
– І що тепер робити, коли все пішло прахом?

Менеджер лиш повторив, що єдиний вихід – реструктуризація, але це означало ще довші роки виплат. Я втупилася в той папір, де чорним по білому було написано, скільки ми маємо повернути. Навіть якби Анна захотіла нам допомагати, у неї не було таких грошей.

Повернувшись додому, я зібрала прикраси, які залишилися після весілля, подерті скатертини, що ніде вже не стануть у пригоді. Усе це стало мені нагадуванням про те, як легко захопитися красивою мрією і забути про реальність.

– Борисе, – спитала я ввечері, коли ми сиділи в тиші. – Скажи, ми хоч трохи винні в тому, що все так склалося? Чи це доля нас так надурила?

Він зітхнув.

– Ми самі себе надурили. І Анна теж мала знати правду про гроші. А Михайло… ну, то вже інша історія. Він вчинив некрасиво, але ми ж вірили в те, що все буде ідеально, без жодних ризиків.

Тепер ми змушені віддавати борг, якого взагалі могло не бути. Мрія про пишне свято перетворилася на гірку реальність.

Я сиджу і думаю, чи варто було витрачати стільки сил, нервів та грошей заради одного дня. Можливо, для когось такі речі взагалі несуттєві. А для інших – справа престижу і гордості. Та результат може виявитися дуже болісним.

А як ви гадаєте: чи варто, ризикуючи добробутом родини, йти на великі витрати заради розкішного весілля, чи краще одразу зважувати свої можливості і не створювати казку, що легко може розвіятися?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений