– Ми з батьком тільки на пенсію живемо, а нам цього мало. В ж розумієте, за трикімнатну квартиру скільки треба платити? Ми для вас все зробили: вивчили, вигодували, тепер ваша черга нам допомагати. – Ти думаєш нам з Марусею важко не було, коли ми з копійчаної стипендії вам більшу половину віддавали, бо тато так скомандував? – Після цієї розмови просто викреслила батьків зі свого серця. Маруся, до речі, також.
***
Можете мене засуджувати, але допомагати батькам на пенсії я не стану.
-Батько в цьому місяці на пенсію вийшов, – каже мама по телефону, – сама ж знаєш, що на ті копійки, які платить держава – не прожити.
-І що ти хочеш, мамо?, – питаю, -ми з Марусею не в змозі вас забезпечувати і підтримувати, і, якщо чесно, навіть якщо і буде така можливість, немає бажання. І ти в курсі, чому.
-А як же борг дочки? – гарячкує мама, – Ми вас виростили. Невже совісті немає у двох дітей, яким ми все віддали?
Це у мене і моєї сестри Марійки немає совісті, на думку батьків. А починалося все так: в далекому 1993 році мені був рік, а моїй старшій сестрі виповнилося 9 років. І в тому році батьки вирішили приватизувати свою муніципальну троячку.
-А виключити дітей з приватизації було не можна, – це оповідання від тата я чула вже набагато пізніше, приблизно років з 11-ти він повторювався в родині щомісяця, – хоча ви повинні розуміти, що на ділі квартира належить лише нам з матір’ю. Але порядки такі були і ось – ви теж, власники.
Маруся тоді навчалася в університеті, але одного разу до нашого тата дійшло, що раз їй вже є 18 і вона власник частки, то повинна оплачувати четверту частину комуналки.
– Так буде справедливо, – говорив батько, – ми все документально оформимо, так. І розписку напишемо. До речі, я не буду вимагати з тебе грошей за ті 2 роки, що минули з твого повноліття.
Мама? Мама тоді промовчала, а Маруся стала зі своєї мізерної стипендії щомісяця віддавати батькові під розписку чверть плати за комуналку. Не дивно, що відразу після закінчення університету сестра з’їхала з рідного дому.
-Ну і що, що ти тут не живеш, – зателефонував батько Марусі в перший же місяць її самостійного життя, – ти ж власниця, причому ми обидва знаємо, що власниця ти не по справедливості, так що ти повинна оплачувати комуналку. Я з тебе не вимагаю за лічильниками, я все порахую, будеш платити чверть від оплати за опалення та утримання з ремонтом.
Маруся платила. Не буду говорити, що родинні стосунки вона підтримувала з того часу тільки зі мною. І зрідка відповідала на телефонні дзвінки матері.
-Ну батько у нас такий, – говорила вона старшій сестрі, – принциповий. Ти повинна це розуміти. Зате ніхто нікому нічого не винен. І душа спокійна.
Маруся згодом вийшла заміж, взяла з чоловіком іпотеку, тепер у них своя двушка і двоє синів. А ситуація повторилася, коли 18 років виповнилося мені.
-Пиши розписку, що зобов’язуєшся віддавати гроші, – сказав мені батько на наступний день після мого дня народження, – а я буду писати розписки, що отримав від тебе ці гроші.
-Тату, – кажу, – а жити мені на що? Я ж в гуртожитку живу, не з загального котла харчуюся?
-Підпрацьовуй, – відповів батько, – це твої проблеми. Ти ж власник частки, за лічильниками за той період, що ти в гуртожитку ти платити не будеш. А вже під час канікул…
А з настанням канікул батько ретельно вираховував третю частину (Маруся ж не жила з нами) від показань лічильників за світло і воду, щоб пред’явити мені, власниці.
А мама? А мама мовчала, не хотіла загострювати відносини з чоловіком. Я вижила: підробляла, Маруся допомагала, хоча і їй було не солодко, іпотека, сім’я.
Додому після університету я не повернулася, заміж вийшла. Спочатку ми з чоловіком житло орендували, а я все продовжувала платити свою частку татові, переводила гроші йому на карту і отримувала скановані розписки електронкою. Потім мені пощастило: чоловікові спадок дісталася, однокімнатна, але з неї ми і почали.
Зараз у мене дитина, іпотека, однокімнатну квартиру чоловіка здаємо в оренду, з цього і платимо кредит, і мою комуналку. І ось мамин дзвінок.
-Ви повинні допомагати, ми обидва на пенсії, – каже мама, – ну і що, що ви платите свою частку за комуналку. Це ваш обов’язок. Але ми з батьком вас до 18 років поїли і годували, тепер ваша черга. Нам не під силу жити. Для вас чверть плати за троячку – нікчемна справа, а для нас з батьком – суттєва сума. З пенсії-то…
-Мамо, – кажу, – для нас з Марусею теж була суттєва, коли у нас з нею стипендії студентські були. Давайте продавати. Купуйте з батьком квартиру однокімнатну, і не важко тоді буде платити.
Ага, – втручається батько, – а що ми купимо? Однокімнатну? І половину грошей віддати вам, адже там же ваші частки? Ні. Ви з Марусею взагалі не повинні були ці частки отримати, нам з матір’ю повинна була дістатися вся квартира.
-Тю, – здивувалася Маруся, – дістали. Ти як хочеш, а я свого дозволу на продаж квартири не дам. Я ж власниця, я так часто чула про це, що повірила. Хочуть, нехай на аліменти подають. У нас, сестричко, розписки є про те, що ми свою частку оплачували. Пенсії у батьків пристойні, так що суд ще можемо виграти. А не виграємо – буду аліменти платити. Я їх давно викреслила зі списку родичів.
І я викреслила. І можете мене засуджувати. Але нехай все буде тепер тільки по закону.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
