Ми з братом кожного дня провідували батька у будинку похилого віку. Йому помітно там було краще. Ми раділи, хоч нам це і виливалось в кругленьку копієчку. Тільки ось коли про це дізналася рідна сестра нашого тата, почались питання, і закиди в нашу сторону. – Як тільки таких земля носить! Совісті у вас немає. Рідного тата з хати прогнали!
Пів року тому вся моя сім’я відмовилася від нас із братом, тому що ми вирішили влаштувати нашого старенького батька в будинок для людей зрілого віку. Вся наша рідня вважає нас безсердечним, але ми переконані у протилежному. Батьку там буде безпечніше, та й нам не довелося б переживати зайвий раз.
Я і мій брат уже довгий час живемо окремо від батьків. Кожен з нас має свою сім’ю. У наших батьків була велика різниця у віці, тато старший за маму майже на 20 років. Зараз батькові вісімдесят один рік. Поки мама була ще на цьому світі, він добре тримався, ніхто б і не подумав, що в них така велика різниця. Проте вже минуло чимало часу з дня відходу мами. За цей час стан батька погіршився: зник інтерес до життя, а ще він не дбав про себе так, як раніше.
Ми були змушені приїжджати до нього щодня, щоб перевіряти, чи він прийняв ліки. На щастя, у мене завжди було порозуміння з братом, і труднощів у догляді за батьком у нас ніколи не виникало. Ми сподівалися, що згодом батькові стане краще, він знову почне приділяти увагу своїм звичним справам. Але ми помилялися.
Приблизно пів року тому батько почав говорити невпопад. Він говорив так, ніби мама відійшла кудись чи взагалі перебуває у кімнаті за стіною. Ми звернулися до фахівців, вони прописали курс, але заявили, що цю вікову особливість можна пригальмувати, але не припинити.
Порадившись, ми дійшли висновку, що тепер тато поживе зі мною. Брат, у свою чергу, допомагатиме фінансово і як тільки вийде. Проте батько не був згоден із цим, заявив, що нікуди не виїде зі свого дому.
Тільки тоді ми з братом зупинилися, насильно ми його не змусили б, до того ж лікарі сказали не змушувати нервувати. А обставини ставали дедалі гіршими. Згодом після перенесеного захворювання він практично не міг пересуватися і ледве міг поворухнути правою рукою… Крім того, він почав виходити кудись із квартири, після чого не міг повернутись – не пам’ятав як і куди. Тут ми вже почали не на жарт хвилюватися.
Є велика різниця в тому, щоб наглядати за людиною, яка нешкідлива і в тому, щоб жити з тим, хто має провали в пам’яті і хто може піти в будь-який момент і загубитися. Після цього ми з братом почали шукати пансіон, у якому надають постійну увагу до людей похилого віку.
Ми довгий час шукали, приїжджали особисто у кожен пансіонат, спілкувалися з працівниками. І нарешті знайшли місце, яке нас влаштовувало за всіма критеріями. Звичайно, ціна там досить пристойна, але воно точно того вартувало. До сервісу входить і відпочинок, і нагляд лікарів, і різноманітні активні види діяльності, такі як плавання, прогулянки на свіжому повітрі та консультації у спеціалістів. Ми були впевнені, що там буде добре.
Приїхали туди з батьком, спочатку відвідували його щодня, спостерігали за його станом. І йому помітно ставало краще, за його словами, йому подобалося, у нього з’явилися друзі. Він уже не так часто знаходився в іншій реальності і міг навіть довше підтримувати розмову.
Нам стало набагато спокійніше. Тепер ми знали, що він приймає препарати за розкладом і перебуває під наглядом.
Але серед рідних усі вважають, що ми спихнули його до якогось божого притулку, в якому його не годують і замкнули десь у підвалі. Найбільше натякає моя тітка – молодша сестра батька. Саме вона і налаштовує усю сім’ю проти нас.
Спочатку ми з братом намагалися переконати рідних у протилежному, але зараз уже закинули це все. Нехай вони думають будь-що, головне, що ми знаємо правду: тато почувається краще в цьому місці, а це єдине, що має значення.
Хіба ми не правильно вчинили?
Фото ілюстративне
