Ми з чоловіком чекали на цю новину більше п’яти років. І ось нарешті наші мрії стали реальністю – ми дізналися, що чекаємо на синочка! Які ж емоції нас переповнювали! Ми одразу вирішили, що хочемо поділитися цією радістю з нашими рідними, і вирішили зробити це оригінально. Запросили всю родину на дачу – і моїх батьків, і свекрів, і навіть бабусю Вікторію, яка завжди була душею компанії.

Сергій запропонував роздати гостям невеличкі пакуночки як частину сюрпризу. Ми наповнили їх синіми шкарпеточками – символом нашого майбутнього щастя.

Все було продумано до найменших деталей: ми накрили стіл, прикрасили подвір’я кульками й стрічками. Але головна частина свята почалася, коли всі сіли за стіл, і ми роздали ті самі пакуночки.

Радість і здивування на обличчях рідних були безцінними! Але, як виявилося, наша новина дала старт не тільки хвилі радощів, а й цілій дискусії.

– Синочок? Це чудово! Але як ви його назвете? – майже хором вигукнули свекруха і моя мама. Я обмінялася поглядом із Сергієм, бо відчувала, що це лише початок.

– Ми ще не вирішили, – відповіла я, намагаючись уникнути розмови на цю тему. Але хіба ж можна щось уникнути, коли за столом сидять люди з сильними характерами? Одразу почалися пропозиції: Андрій, Михайлик, Святослав, навіть Дмитрик.

Свекруха наполягала на імені на честь свого батька – Івана. Моя мама, у свою чергу, нагадала, як важливо зберігати традиції нашого роду, і запропонувала ім’я Тарас. Навіть бабуся Вікторія не втрималася:

– Дітки, назвіть його Петром! Ім’я сильне, благородне.

– Ми ще подумаємо, – знову спробувала я згладити ситуацію. Але тут втрутився мій чоловік:

– Люба, може, й справді варто прислухатися до рідних? Вони ж тільки найкращого хочуть.

Ці слова мене трохи розлютили, бо я відчувала, що це наше з Сергієм право – обирати ім’я для нашої дитини. Я відповіла з легкою іронією:

– Ага, життя прожили. То, може, й дитину за нас виховаєте?

Слова прозвучали різкіше, ніж я хотіла. За столом настала тиша. Я побачила, як свекруха насупилася, а мама скривила губи. Сергій лише мовчки дивився на мене. Того вечора дискусія закінчилася без рішення.

Наступного дня я вирішила поговорити з Сергієм. Він сидів у кріслі на веранді, гортав якусь газету, але я знала, що його думки зовсім не там.

– Сергію, я не хочу, щоб наша сім’я сварилася через ім’я для дитини. Це наш син, і рішення має бути нашим.

Він зітхнув і відповів:

– Ти права, але я не хочу образити наших батьків. Може, є якийсь компроміс?

Ми почали шукати імена, які могли б сподобатися і нам, і нашим рідним. Було багато варіантів, але кожен мав свої нюанси. Врешті-решт ми зупинилися на імені Артем. Воно було сучасне, мелодійне і не викликало сильних суперечок у нашій родині.

Через кілька днів ми запросили батьків на чай і офіційно оголосили своє рішення. Мама спершу скептично підняла брову, свекруха щось пробурмотіла під ніс, але потім усі погодилися, що ім’я гарне.

Та навіть після цього я не могла позбутися відчуття, що потрібно було одразу стояти на своєму. Адже це наш син, наше рішення і наша відповідальність. Важливо було вислухати думку рідних, але все-таки залишити за собою право вибору.

А тепер, дорогі читачі, мені цікаво почути вашу думку. Чи стикалися ви з подібною ситуацією? Як ви вирішували такі сімейні питання? Чи варто йти на компроміс, коли йдеться про такі важливі речі, як ім’я дитини? Напишіть у коментарях – буду вдячна за поради!

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!